Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
Коли вони почали садити тендітні саджанці дерев какао, полковник покликав негра до себе. Стоячи на ґанку, він поляскував себе нагаєм по халявах чобіт. Цим нагаєм він одшмагав доньку, після чого вона й залишила родину. Полковник кинув на негра погляд, який після втечі Малвіни став задумливим і сумним, і роздратовано мовив:
— Готуйся, негре! Днями я знову повезу тебе в Ільєус. Мені потрібний буде там хлопець з гострим оком.
Чи не для того, аби вбити чоловіка, що вивіз його доньку? А там, можливо, і доньку? Вона була гордою, скидалася на святу. Але Фагундес не вбиває жінок. А може, знову почнуться збройні сутички? Фагундес запитав:
— Знову бійка? — І засміявся: — Цього разу я не промахнуся.
— Ти знадобишся мені в час виборів. Вони вже наближаються, і ми маємо перемогти бодай при допомозі зброї.
Добра новина після такого тривалого затишшя. Фагундес ще завзятіше взявся до роботи. Нещадне сонце пекло спину. Нарешті роботу було завершено, чотири тисячі саджанців посаджено в землю, де раніше простилався глухий праліс, сповнений жаху і таємниць.
Повертаючись додому, з мотиками на плечах, Клементе і Фагундес розмовляли. Темніло швидко, нічний морок розповзався по плантаціях, а з ним — різна гидота, блукали душі забитих у засідках ще з часів боротьби за землю. Моторошні тіні хиталися поміж дерев какао, сови розплющували свої очі-ліхтарі.
— Днями я знову поїду в Ільєус. Це непогано. В «Бате-Фундо» стільки жінок, і одна вродливіша за іншу. От погуляю! — Фагундес ляснув себе по животі.
— Ти поїдеш?
— Я ж розповідав тобі недавно, що полковник попередив мене. Будуть вибори, і ми переможемо кулями. Він звелів мені бути напоготові, скоро буде наказ виїздити.
Клементе ішов повільно, немовби щось обмірковуючи. Фагундес сказав:
— Цього разу я повернуся з грошима. Немає вигіднішої роботи, аніж та, що забезпечує успіх на виборах. Там і їсти, й пити — вдосталь. А потім влаштовується свято на честь перемоги, і гроші річкою пливуть до кишені. Можеш бути певний: цього разу я привезу рейси, і ми таки купимо клапоть землі.
Клементе зупинився на освітленій місяцем галявині, його обличчя було в тіні. Він попрохав:
— А ти не можеш поговорити з полковником, щоб він і мене взяв?
— Для чого? Адже ти не з хороброго десятка… Ти тільки й можеш обробляти землю, саджати і збирати какао. Навіщо тобі їхати в Ільєус?
Клементе, не мовивши б слова, пішов далі. Фагундес повторив своє запитання:
— Для чого? — І тут здогадався. — Щоб побачитись з Габрієлою?
Мовчанка Клементе була промовистою відповіддю. Тіні наростали…
— Що ти матимеш від того, коли побачиш її? Вона заміжня жінка і зараз стала ще вродливішою. Правда, незважаючи ні на що, вдачі своєї вона не змінила, розмовляє з нами, як і раніше. І все-таки навіщо вона тобі? Адже це все вигадки, які ні до чого путнього не призведуть.
— Я просто хочу подивитися на неї. Один-єдиний раз подивитись їй у обличчя, відчути її пахощі. Помилуватися її усмішкою, почути її мову.
— Вона не йде в тебе із думки. Ти тільки й мрієш про неї. Я помітив, що навіть про плантацію ти розмовляєш якось байдуже. І це з того часу, коли ти дізнався про її одруження. Навіщо вона тобі потрібна?
Скляна змія з'явилася прямо на стежці. При холодному місячному світлі її довге тіло блищало, вона була красивою, це нічне диво плантації. Клементе ступив крок уперед, опустив мотику і могутніми ударами розрубав скляну змію на три частини. Потім розплющив їй голову.
— Ти що робиш? Адже вона не отруйна… І нікому не чинить зла.
— Вона надто гарна, і вже одне це — велике зло.
Якийсь час вони йшли мовчки. Фагундес сказав:
— Чоловік не повинен убивати жінку, навіть коли вона робить його нещасним.
— А хто каже, що повинен?
Ніколи б Клементе не наважився на вбивство, у нього не вистачило б ні мужності, ані сили. Але він ладен був віддати десять років життя і надію на придбання клаптика землі, аби лише ще раз побачитись з нею, тільки один раз почути її сміх. Вона була скляною змією, в неї не було отрути, але вона приносила горе, вона проходила повз чоловіків, наче таємниця, наче диво. З глибини лісу долинув крик сови, немовби вона кликала Габрієлу.