Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Зося спинилася і почала стягати з руки рукавичку сіропанчішного кольору.
— Мені тридцять три роки, — поспіхом сказав Остап, — літа Ісуса Христа. А що я зробив досі? Учення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив і тільки ви…
— Ну, до побачення, — сказала Зося, — мені в їдальню.
— Я теж пообідаю, — заявив великий комбінатор, глянувши на вивіску: «Учбово-показовий харчовий комбінат ФЗУ при Чорноморській державній академії просторових мистецтв», — з'їм який-небудь чергово-показовий борщ при цій академії. Може, стане легше.
— Тут тільки для членів профспілок, — попередила Зося.
— Тоді я так посиджу.
Вони зійшли вниз по трьох приступках. В глибині учбово-показового комбінату під зеленим дахом з пальм сидів чорноокий молодий чоловік і з почуттям власної гідності дивився на меню.
— Перікл! — ще здалеку гукнула Зося. — Я купила тобі шкарпетки з подвійною п'яткою. Познайомтесь. Це Феміді.
— Феміді! — сказав молодий чоловік, сердечно потискуючи Остапову руку.
— Бендер-Задунайський, — грубо відповів великий комбінатор, враз збагнувши, що він спізнився на свято кохання і що шкарпетки з подвійною п'яткою — це не просто продукція якоїсь там кооперативної артілі псевдоінвалідів, а певний символ щасливого шлюбу, узаконеного загсом.
— Як! Хіба ви ще й Задунайський? — весело запитала Зося.
— Так. Задунайський. Адже ви теж уже не лише Синицька? Судячи по шкарпетках…
— Я — Синицька-Феміді.
— Вже двадцять сім днів, — зауважив молодий чоловік, потираючи руки.
— Мені подобається ваш чоловік, — сказав лицар, у якого відняли спадщину.
— Мені самій подобається, — запально відповіла Зося. Поки молоде подружжя їло флотський борщ, високо підносячи ложки і перезираючись, Остап невдоволено, скоса поглядав на культплакати, розвішані по стінах. На одному було написано: «Не займайтесь під час їди розмовами. Це заважає природному виділенню шлункового соку». Другий плакат був написаний віршем: «Фруктові води несуть нам вуглеводи». Робити було нічого. Треба було йти, але заважала якась несподівана соромливість, яка прийшла бозна-звідкіль.
— У цьому флотському борщі, — напружено промовив Остап, — плавають уламки розбитих кораблів. Подружжя Феміді добродушно засміялося.
— А ви, власне, по якій лінії працюєте? — запитав молодого чоловіка Остап.
— А я, власне, секретар ізоколективу залізничних художників, — відповів Феміді.
Великий комбінатор поволі підводився.
— Ах, представник колективу! Цього й треба було чекати! Проте не буду займати вас розмовами. Це заважатиме природному виділенню шлункового соку, такого необхідного для здоров'я.
Він пішов, не попрощавшись, просуваючись до виходу навпростець.
— Викрали дівчину! — бурмотів він на вулиці.—Прямо з стійла вивели. Феміди! Немезіди! Представник колективу Феміді викрав у одноосібника-мільйонера!
І тут з приголомшливою ясністю і чистотою Бендер згадав, що ніякого мільйона в нього уже немає. Цю страшну думку він уже додумував біжучи, розгортаючи руками перехожих, як плавець воду, змагаючись за побиття світового рекорду.
— Теж мені, апостол Павло знайшовся, — шепотів він, переплигуючи через клумби міського саду. — Безсрібник, с-сучий син! Меноніт проклятий, адвентист сьомого дня! Дурень! Йолоп! Якщо вони вже відправили пакунок — повішусь! Вбивати таких толстовців!
Послизнувшись двічі на кахельній підлозі поштамту, великий комбінатор підбіг до віконця. Тут стояла невелика, але сувора і мовчазна черга. Остап зопалу просунув голову у віконце, та громадянин, що стояв першим у черзі, нервово підняв гострі лікті й відтиснув нахабу назад. Другий громадянин, як заводний, теж підняв лікті, і великий комбінатор опинився трохи ще далі від завітного віконця. Лікті при абсолютній тиші піднімались доти, поки зухвалий не опинився на своєму законному місці — у хвості черги.
— Мені лише… — почав Остап.
Та далі він не продовжував. Це нічого б не дало. Черга, сіра, камінна, була незламна, як грецька фаланга. Кожний знав своє місце і готовий був померти за свої малесенькі права.
Лише через сорок п'ять хвилин Остап зміг просунути голову у поштове віконце. Він азартно почав вимагати свій пакунок назад. Службовець байдуже повернув Остапові квитанцію.
— Товаришу, ми пакунків не повертаємо.
— Як! Вже відправили? — запитав великий комбінатор тремтячим голосом. — Я лише годину тому здав!