Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— У всякому разі, «Акціонерному товариству «Шпремберг», напевно, прийдеться не з медом! — сказав пан Аренс, старанно витираючи салфеткою кінчики пальців. — Втім, така доля чекає не лише великі підприємства! От побачите, майже вся промисловість буде націоналізована. Тільки моя фабрика ні! — вигукнув він та так зрадів, ніби рідного батька побачив. — Хоч я й нажився на воєнних поставках, виробляючи шафи для вермахту, але мене, напевно, викреслили із списка тих, чиє майно підлягає націоналізації, у винагороду за добрі діла!
Егон пояснив:
— У нас були робітники зі Сходу, росіяни. Батько справді піклувався про них якнайкраще, хоч за це й карали. Він видавав їм додатковий пайок, ковдри і медикаменти. Після розгрому люди засвідчили це протоколом.
— Мій чоловік, — озвалася й собі фрау Аренс, — завжди добре ставився до своїх підлеглих… О боже… повітря!
Егон кинувся до вікна.
Пан Аренс запитав:
— Ваша мати в західній зоні?
— І ви живете тут? — вигукнув Егон. — Просто дивно.
— А вам би більше хотілося жити в західній зоні? — запитав у свою чергу Гольт.
— Таж ні, зовсім ні! — вигукнув фабрикант. — Саме тоді, коли тут буде все по-справжньому націоналізоване, я враз позбудуся конкуренції! — Сказавши це, він зайшовся веселим сміхом, а коли заспокоївся, продовжував: — А поки державні підприємства почнуть виробляти продукцію такої якості, що зможуть конкурувати зі мною — о боже! — до того часу я вже давно лежатиму в могилі.
Гольт попрощався. Аренс провів його до дверей. Надворі лютувала хурделиця; йому стало холодно, і він підняв комір. «І ви живете тут? — бриніли у вухах слова Егона. — І ви живете тут?» Якась дівчина проминула Гольта і вже збиралася увійти в будинок, як Гольт притримав її за лікоть.
— Та це ж Анжеліка!
Вона нахилила голову набік і довірливо глянула на Гольта.
— Ходімо в кіно! — запропонував він.
Вона похитала головою.
— Я ж з вами майже не знайома!
— Ходімо. От і познайомимося!
Дівчина вагалась. Крізь пальто Гольт відчув тепло її руки.
— Не вийде, — сказала вона. — О шостій мушу бути вдома. На мене чекає бабуся.
— Вигадай що-небудь. Адже ти, напевно, у шкільному хорі? Скажи, що в тебе співка!
Дівчина вагалась.
— Добре, — промовила вона. — Сподіватимемося, що повірить! — Вона хотіла ввійти в дім, але Гольт затримав її.
— Скажи… скільки тобі років?
— Шістнадцять, — відповіло дівча.
— Обманюєш!
— Але мені вже сповнилося п’ятнадцять, — сказала вона.
Та Гольт раптом замислився: «І ви живете тут? Адже ви могли так чудово жити, навіщо ж було їхати сюди?.. Може, завітаєте до мене у Гогенгорст?»
— Знаєш що, Анжеліка? Біжи до бабусі, — промовив Гольт. — А в кіно ми підемо на той рік. Звичайно, якщо я буду ще тут. — Він кивнув їй і подався до трамвайної зупинки.
Гогенгорст лежав далеко за містом, ближче до гір. Тут було вже по кісточки снігу. Гольт довго блукав серед вілл і котеджів, шукаючи будинок доктора Бернгарда, і врешті таки знайшов його в самому кінці довгого ряду стандартних будиночків. Дзвоник не діяв, але крізь щілини у віконницях пробивалося тьмяне світло. Мабуть, подачу електроенергії вже припинено. А що йому взагалі потрібно від Кароли? Гольт уже хотів було вернути назад, та потім передумав, відчинив садову хвіртку і обійшов навколо будинку. Десь грали на роялі. В кінці саду над сараєм погойдувався ліхтар. Оце, мабуть, і є легендарний крільчатник доктора Бернгарда. Гольт через веранду ввійшов у дім. Він попрямував туди, звідки линули звуки рояля.
Відкритий кабінетний рояль стояв у вітальні. Обабіч пюпітра в бронзових канделябрах горіли свічки. Руки Кароли лежали на клавішах, вона була вбрана у вузьке плаття, у якому її стан здавався ще тоншим, а обличчя ще більш неземним. Побачивши Гольта, дівчина знітилася, припинила гру й почервоніла, але швидко опанувала собою.
— Чому ви перестали грати? — запитав Гольт. — Що це було?
— «Патетична соната», — відповіла дівчина. — Я злякалася, і тепер, мабуть, нічого не вийде. Карола вийняла з канделябрів обидві свічки і пішла, тримаючи їх в руках, попереду Гольта. «Мов ангел з світлом», — подумав він, посміхаючись.
Карола привела його в свою кімнату. Він оглядівся. Тут, за містом, все будило в ньому спогади.
— Тут так, як у Петера Візе! — промовив він. А Петер Візе нагадав йому Уту. Мисливська хатинка в Шварцвальді. Це дуже далеко звідси, але недосяжної мети не існує. Карола допитливо дивилась на Гольта. — Петер Візе хотів якраз стати піаністом, — пояснив Гольт. — Він часто грав для мене, а найохочіше Шумана.