Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Ось він сидить, Готтескнехт, «батько батареї»! Тільки дурень міг би ще колись повірити цій генерації, і сто разів дурнем буде той, хто дозволить їй вирішувати свою долю!
— Спасибі, — сказав Гольт. — Я й справді йду звідси трохи розумнішим, ніж прийшов! — Він поправив кашкет і чемно додав: — До побачення.
6
У школі Готтескнехт і Гольт продовжували зустрічатися щиросердо. Але в листопаді Готтескнехт не раз відводив Гольта вбік і стурбовано або з докором запитував:
— Гольт, чому ви не працюєте разом з усіма? Ви ж не закінчите школу!
Гольт ухилявся від щирої відповіді. Він не сказав, що відвідування школи вважає безглуздям, що для нього уроки і домашні завдання з дня на день здаються все абсурднішими, такими ж, як і все його життя.
Лише Аренсові він ще вряди-годи звірявся з своїми думками.
— Те, що я знову ходжу до школи, — це нерозумна спроба ще раз почати звідти, звідки все обірвалося багато років тому. Та ще й при цьому удаю, ніби за цей час нічого не сталось.
Аренс тримався осторонь від усіх товаришів по школі, зате намагався зав’язати якнайтісніші стосунки з Гольтом.
— А чи не здається вам, що ви все трохи ускладнюєте? — запитав Аренс. — Нам треба перечекати, чимсь заповнити час, ми не можемо сидіти склавши руки, треба хоч що-небудь робити. — І він додав: — Німці планують, а росіяни, знай, роблять свою справу.
Це було під час великої перерви. Вони ходили туди й назад коридором.
— Я не знаю, що довелось вам пережити, — мовив Гольт. — Але скажіть, ви справді покінчили з минулим?
— А ви ні? — запитав Аренс.
— Ні, — відповів Гольт. — Є речі, про які я просто не можу згадувати. Але облишмо це. — Задзвонив дзвоник, вони повернулися в клас.
— Політінформація, — сказав Аренс. — Пан Гофман вже тут. — І, усівшись на своєму місці позаду Гольта, він зауважив: — Без цих політінформацій ми могли б і обійтися, як ви гадаєте? Висока політика — чудова гра, але віднині в неї гратимуть без Німеччини.
Готтескнехт сів на одну з вільних лавок. Гофман вискочив на милицях на кафедру і почав читати газетні повідомлення. План переселення, вироблений Контрольною радою. Утворення місцевого жіночого комітету. Рішення місцевих властей про націоналізацію всіх підприємств концерну Фліка. Нова постановка «Розбійників» Шіллера у міському театрі. Видача нових карток на промтовари. Воєнні збитки Радянського Союзу досягають суми сімсот мільярдів карбованців. Знайдено нові братські могили…
Гольт прислухався.
— У Бауцені знайдено кілька братських могил, — він слухав, а в ньому наростало якесь почуття страшенної пригніченості,— розстріляні есесівцями… Це, очевидно, в’язні концтаборів, що були евакуйовані в зв’язку з наступом частин Радянської Армії… і яких гнали Бауценом на Захід…
Гофман зійшов з кафедри, Готтескнехт розпочав урок, а Гольт усе ще сидів нерухомо. «Так, їх гнали на Захід, крізь прохід у протитанковій загорожі!» Спогади не полишали його навіть дорогою додому, а йшов він умисне якомога довше. З усіх картин минулого це була найнезабутніша, і тому зараз вона дуже чітко поставала в уяві. Туманний ранок. На протитанковому укріпленні мінялася варта, серед тих, що заступали, був і Петер Візе. Здалека, мов удари бича, долинали постріли. А потім колона пішла крізь загорожу. Це були привиди і все-таки жизі постаті, живі скелети, на яких теліпався смугастий одяг. На спині у кожного — червоний трикутник.
Гольт повернувся додому, коли батько вже обідав. Якийсь час вони сиділи мовчки, потім Гольт запитав:
— На що хворіє Мюллер?
— У нього підгострий септичний ендокардит, — відповів професор.
Гольт попросив пояснити, що це означає.
— Це невиліковна хвороба серця. Крім того, в концтаборі йому розчавили одну нирку, а в другій, яка ще виконує свої функції, у нього хронічний нефрит.
— А він знає, що в нього за хвороби?
— Влітку після визволення він деякий час лежав у лікарні,— сказав професор. — Хотів будь-що одужати, та коли дізнався про свій стан, наполіг, щоб його виписали.
— Навіщо? — запитав Гольт.
Професор підвівся, підійшов до вікна і втупився поглядом кудись просто себе. Стояв похмурий полудень.
— Навіщо? — перепитав він, стоячи спиною до сина. — Мюллер не захотів лежати в ліжку і виглядати смерті, яка, зрештою, могла б якийсь час і почекати. Він хоче зустріти її в самому вирі життя. Адже ти його знаєш. Розум у нього ясний, і він ще почуває в собі трохи сили. Він хоче жити — і він живе, без гучних слів, йдучи назустріч смерті.