Новітнє вчення про тлумачення правових актів

Визнання судовою практикою можливості обмеженого тлумачення нормативно-правових актів покажемо також на прикладі тлумачення положень трудового законодавства. Відповідно до частини другої ст. 32 КЗпП «не вважається переведенням і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ...». Але Верховний Суд України дійшов висновку про те, що переміщення, яке здійснюється власником або уповноваженим ним органом, не може бути безмотивним, не обумовленим інтересами виробництва (п. 31 постанови «Про практику розгляду судами трудових спорів»). Це чітко виражене обмежене тлумачення частини другої ст. 32 КЗпП.

Судова практика обмежено тлумачить і п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП, який підставою розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу називає зміни «в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників». Стосовно реорганізації підприємства діє спеціальне правило частини третьої ст. 36 КЗпП: «У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40)». Стосовно перепрофілювання ніяких спеціальних обмежень законодавство про працю не встановлює. Проте, судова практика не визнає законним звільнення працівників на підставі п. 1 частини першої ст. 40 КЗпП у разі перепрофілювання підприємств, якщо при цьому не скорочується чисельність працівників. Тут не стверджується, що при перепрофілюванні звільнення працівників можливе незалежно від скорочення штату або чисельності працівників, але заперечується можливість розширеного тлумачення п. 1 частини першої ст. 40 і частини третьої ст. 36 КЗпП.

Судова практика у цивільних справах також рясніє випадками розширеного та обмеженого тлумачення. При цьому ніякої послідовності у цьому питанні судова практика не виявляє. З одного боку, і Верховний Суд України і Вищий господарський суд визнають підставою цивільно-правової відповідальності безпосередній (прямий) причинний зв’язок. Це знайшло відображення в п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»[395] і п. 2 роз’яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди»[396]. У судових рішеннях вищих судових інстанцій, прийнятих останнього часу, також підкреслюється, що підставою відшкодування збитків (шкоди) є лише безпосередній причинний зв’язок, хоч ні один законодавчий акт, що пов’язує настання певних юридичних наслідків з наявністю причинного зв’язку, не зазначає на те, що цей зв’язок має бути обов’язково безпосереднім (прямим).