Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Мати викликала пристрасну любов письменника. Відтак аналеротизм Нечуя-Левицького був, на погляд Підмогильного, виявом інфантильної сексуальності. «Переходом від аналеротичних рис у вдачі Нечуя-Левицького до тих його особливостей, що становлять наслідок його міцної фіксації на матері й нахилів до ідентифікації з нею (гомосексуальні нахили), — буде його підвищена любов до квіток». Те ж саме припущення підтверджують деякі інші риси Нечуя, як, наприклад, любов «балакати з бабами». Нарешті, любов до української мови та ідея про непотрібність російської літератури для українців так само, на думку Підмогильного, пов’язана з фіксацією на матері: «Через виключну фіксацію на матері ми маємо виключно суцільне перенесення його сублімованого libido на літературу. …Річ видима, для Левицького важила не література „взагалі“, а конкретна, писана мовою його коханої матері».
Стаття Підмогильного містила численні вразливі моменти, їх зазначив Євген Перлін у статті «Знов про фройдизм та мистецтво», яка друкувалася в тому ж числі «Життя й революції» і скоріше за все мала служити вступом до статті Підмогильного. Перлін зауважував, що Підмогильний порушив головне правило психоаналізу: послугувався матеріалами не з першого джерела, тобто використовував характеристики, які дав Нечуєві-Левицькому Сергій Єфремов. Крім того, Перлін ставив слушні запитання про особливості Едипового комплексу: «Зв’язок Едипового комплексу з творчістю Левицького є, це безперечно. Але так само і творчість Леонарда та Достоєвського зв’язана з цим комплексом. Треба було б якось пояснити, як саме один комплекс викликає творчість митців, що так відрізняються розмірами та якістю дарування». Наступна теза-запитання Перліна: «Левицький кохав матір, і тому кохав природу. Тургенєв ненавидів матір і також був закоханий у природі. Чому?» Нарешті: «Гадаємо, наприкінці, що ворожнечу Левицького до російського письменства треба пояснити не тільки наявністю Едипового комплексу, а також певними соціальними впливами».
І все ж, слушно критикуючи Підмогильного, Перлін залишається скоріше прихильником, ніж опонентом фройдизму і бачить великі можливості для його застосування в аналізі, наприклад, київських билин, які позначені яскравою еротичною тематикою.
Праці на літературні теми Балея, Халецького та Підмогильного належать до найориґінальніших в «Истории психоанализа…» і в українському психоаналізі. Вони залишаються провокативними й сьогодні, в той час як популярні статті, де переказуються ідеї Фройда, всього-на-всього дозволяють зрозуміти інтелектуальні дискурси 20-х років у більшій повноті.
Упорядники «Истории психоанализа в Украине» зібрали все, що могли, за винятком «Психоаналізу комунізму» Маліса. Однак статті самих упорядників залишають суперечливе враження. Їм бракує критицизму і знання саме українського культурного простору. Крім того, дещо в цих передмовах викликає концептуальні зауваження. Якщо стаття про місце Харкова в контексті українського психоаналізу за авторством усіх трьох упорядників, а також стаття Л. І. Бондаренко «Биогенетический закон в психоанализе (по материалам публикаций 20-х годов в Украине)» є достатньо цікавими, то стаття «О некоторых аспектах психобиографий и патографий как форме междисциплинарных исследований» (автори П. Т. Петрюк і Л. І. Бондаренко) з наукового скочується в бульварний стиль. Справді психоаналітичне дослідження творчої особистості — цікавий жанр психоаналітичних студій. Балей, Халецький і Підмогильний зробили певні спроби в цьому напрямку в рамках українського психоаналізу. Однак важко погодитися з ідеєю, до якої явно схиляються автори, про існування безперечного зв’язку між творчістю й патологією, визнати, що творчість є формою неврозу чи патології. Це звучить більше в стилі Нордау і Ломброзо — представників псевдонаукового маскульту XIX віку, — ніж сучасної постфройдівської науки. Найдивніше, що в пошуках доказів автори статті посилаються на газету «Аргументы и факты», яка писала про те, що «група американських учених» дослідила 78 «найбільших людей в історії людства» (?!) і визначила, що 37 % із них мали душевні хвороби, 83 % були психопатами і т. д. Автори цілком серйозно називають осіб, які померли від ослаблення організму на ґрунті «творчого збудження». В цьому списку можна знайти Віссаріона Бєлінського, російського актора Андрія Миронова і навіть Елвіса Преслі. (Преслі насправді помер від надмірної дози наркотиків, в останні роки свого життя страждаючи не так від «творчого збудження», як від алкоголізму, наркоманії та ожиріння.) Знову посилаючись на газету, автори твердять, що Чарлз Дарвін і Карл Маркс від надмірної розумової праці мали виснаження нервової системи. Та ж сама газетна стаття перелічувала письменників-алкоголіків із відповідними висновками. Всі ці пасажі настільки неадекватні в науковому дослідженні, що не підлягають дискусії. Як вони опинилися в науковій публікації?