Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
— Є, — каже, — такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, як вийде на Дніпро мочить кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в Дніпрі, то я візьму та й учеплюся за них, чи витягне то він їх? А йому й байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.
От якось той Кирило обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов до змія. А змій йому й каже:
— А що, Кириле, прийшов битися, чи миритися?
— Де вже миритися, — одказує Кирило. — Битися з тобою, проклятим іродом, я прийшов…
А далі процитуємо за «Українськими переданнями» що їх зібрав М. Возняк:
«От і почали вони битися — аж земля гуде. Що розбіжиться змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли й вирве, що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А він його здоровенною булавою як улупить, то так і вжене в землю. А змій як огонь горить, — так йому жарко. І поки збігає до Дніпра, щоб напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум’яка вже й обмотавсь коноплями і смолою обсмолився. Ото вискакує з води проклятий ірод, і що розженеться проти Кожум’яки, то він його булавою тільки луп, що розженеться, то він знай його булавою тільки луп, та луп! аж луна йде. Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть. Розігрів Кирило змія ще лучче, як коваль леміш у горні, аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним земля тільки стогне.
А тут у дзвони дзвонять, молебні правлять, а по горах народ стоїть, як неживий, зціпивши — руки; жде, що то буде! Коли ж зміюка бубух! Аж земля затряслась. Народ стоячи на горах, так і сплеснув руками: «Слава тобі, Господи!»
Але — казка казкою, легенда легендою, а раптом Змій Горинич і не вигадка, не казка, а тільки відображення в казках чогось реального. Адже недарма розповіді про незвичайних літаючих зміїв існували з давніх— давен у багатьох країнах світу, на різних континентах і материках, віддалених часто один від одного на тисячі кілометрів.
Ось тільки де вони жахні монструзи — нині подівалися?
Чому їх не видно — цур їм, пек, правда! — нині в небесах наших? Чи ми вже надто раціональними поставали, не романтиками, а прагматиками і перестали вірити в легенди, от крилаті монструзи й позникали. А в чудо треба вірити. Без віри в чудо чуда не буває — давно відома істина.
«Спогади про багатоголових драконів збереглися в основному в казках лише та билицях», — журиться один з авторів, який писав на цю тему.
Хоча «не можна зарані передбачити, шановні читачі, де доведеться зустрітися з нечистою силою, — слушно зауважує інший автор, який теж писав на цю тему, але на відміну від першого — оптиміст. — З’явитися її представники — нечистої сили, цур їй пек! — В. Ч. — можуть будь де… «Де подумаю, там і з’явиться» — говорили в народі. Диявол такий же легкий, як і людська думка і такий же, як важка дума, нав’язливий та причепливий… Одне слово: «Де подумаєш, тут і живуть…»
«Так що ж це — вигадка чи факти? — запитує він далі і сам же й відповідає: — з одного боку збереглося мало свідчень існування літаючого змія, але з другого — в різні епохи його бачили багато людей. В пошуках істинної відповіді залишається порпатися в книгах і рукописах, вишукуючи додаткові свідчення. Кому ж ліньки розшифровувати старовинні фоліанти, можемо порадити чекати чергової з’яви вогняного змія».
Але все ж таки під Сквирою «жила люта змія», — звернемось ще раз до «Українських передань» зібраних М. Возняком, — яка тільки те й робила, що… «робила багатсько лиха людям, — кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. То вже що не робили, щоб відрятуватися від цієї лютої змії, так і нічого не пособляє…»
У зв’язку з цим — чим же все-таки завершилася історія із сквирською змією, автор і звернувся до одного чоловіка, — мешканця Сквири. І ось що він відповів (сховавшись, правда, за криптонім «М. Б.»):
— Так, я із Сквири — є таке містечко на Київщині, райцентр на річці Сквирці… Вперше згадується в писемних джерелах 1390 року… А ще раніше — не знаю вже чи точно, — в літописах і писали, що буцімто біля Сквири «жила люта змія, що вона тільки те й робила, що хлопців та дівчат молодих їла». Так це чи ні — хто вам тепер скаже.
Та ще достеменно, як оце їй до мене, шановний, причепилися, аби я вам точні дані про сквирську зміюку повідав… Хоча все могло — коли писали, — бути. Тим більше, змії на Русі нашій завжди водилися. Кого, кого, а різного гаддя у нас завжди вистачало.