П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню
- Автор: Гудкайнд Терри
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «П'яте Правило Чарівника, або Дух Вогню». Краткое содержание книги:
— Та живий він, пане міністр! Живий! — Далтон на мить розгубився, але тут же набрав поважного вигляду. Всякий раз, як до нього зверталися «міністр», йому вимагалося кілька митей, щоб збагнути, що міністр — це він. Само поєднання «міністр культури Далтон Кемпбелл» вельми і вельми тішило слух.
— Сюди, міністр Кемпбелл, — вказав стражник з факелом.
Далтон переступив через людей, таких брудних, що вони практично зливалися з чорною підлогою. З щілини в стіні текла тухла вода. Там, де вона вливалась в камеру, вона служила для пиття, а місце, куди випливала, замінювало парашу. Стіни, підлога, стеля і люди — все кишіло комахами.
У дальньому кінці підвалу, за струмочком води, виднілося крихітне загратоване віконце, занадто маленьке, щоб у нього можна було пролізти. Виходило воно на алею. Якщо сім'я або друзі не залишали своєю турботою в'язнів, то могли прийти на цю алею і погодувати нещасних.
Через те, що всі ув'язнені були в ручних і ножних колодках, побитися за їжу вони не могли. Фактично вони тільки й могли, що лежати на підлозі. Ходити не давали колодки, так що пересувалися в'язні короткими стрибками. А якщо вдавалося більш-менш випрямитися, вони ухитрялися наблизити рот до вікна, щоб їх погодували. Якщо в'язня ніхто не годував, він вмирав.
Всі ув'язнені були оголені. Смолоскипи висвітлили покриті коростою тіла, і Далтон побачив худу беззубу бабу.
— Я здивований, що він ще живий, — зауважив Далтон стражникові.
— У нього ще залишилися прихильники. Вони щодня приходять його годувати. А потім, коли поїсть, він з ними розмовляє через вікно. Вони сидять і слухають його балаканину. Можна подумати, він здатний сказати щось важливе!
Далтон і знати не знав, що у цієї людини ще збереглися послідовники. Це був великий плюс. Маючи навіть жменьку прихильників, швидко розгорнути кампанію не складе труднощів.
— Ось він, міністр Кемпбелл, — тицьнув факелом стражник. — Ось цей малий.
Він штовхнув лежачу людину. Голова в'язня повернулася до них. Не повільно і не швидко. Недбало. Замість очікуваного покірного погляду на Далтона блиснуло вогнем єдине око.
— Серін Раяк?
— Точно, — буркнув в'язень. — Чого треба? — Далтон присів навпочіпки. Йому довелося зробити другу спробу, щоб вдихнути. Сморід тут стояв нестерпний.
— Мене щойно призначили міністром культури, майстер Раяк. Прямо сьогодні. І першим ділом я прийшов, щоб виправити заподіяну вам несправедливість.
— Несправедливість? У світі повно несправедливості. Магія розгулює на свободі і шкодить людям. Магія засунула мене сюди. Але я не здався, добродію мій! Ні, не здався! Я ніколи не відступлюся перед мерзотою магії! Я з радістю пожертвував оком заради своєї справи. Відьма його відняла. І якщо ви сподіваєтеся, що я відмовлюся від священної війни з мерзенними носіями магії, то краще залиште мене тут. Залиште, чуєте? Я ніколи не відступлюся!
Далтон злегка позадкував, коли Раяк судорожно забився в колодках.
— Я не відмовлюся від боротьби з магією! Чуєте, ви?! Не відступлю перед тими, хто насилає мерзенне чаклунство на вірних чад Творця!
Далтон утримав Раяка, поклавши руку на брудне плече.
— Ви мене не так зрозуміли. Магія завдає величезної шкоди нашій країні. Люди горять у вогні і тонуть. І без всяких причин стрибають з дахів будинків і мостів…
— Відьми!
— Цього-то ми і побоюємося…
— Відьми, які насилають на людей вроки! Якщо б ви, придурки, слухали мене, коли я намагався вас попередити! Я намагався допомогти! Намагався очистити від них країну!
— Саме тому я тут, Серін. Я вам вірю. Ми потребуємо вашої допомоги. Я прийшов, щоб випустити вас і благати про допомогу.
Білок єдиного ока Раяка, втупився на Далтона, здавався острівцем в чорному морі бруду.
Хвала Творцеві! — Прошепотів Раяк. — Нарешті! Нарешті мене призвали виконати угодну йому справу!
60
Видовище Річарда вразило. Наскільки вистачало місця, все було заповнено людьми. Майже кожен тримав у руці запалену свічку. За широченной головній вулиці Ферфілда тягнувся нескінченний людський потік. Потік обтікав лави і дерева, які здавалися загубленими острівцями.
Тільки-тільки стемніло. Пурпурний захід за вершинами далеких гір окреслював хмари, які збиралися на заході. Хмари збиралися весь день. Здалеку долинали глухі гуркоти грому. У повітрі пахло вологою і пилом, піднятим копитами коней. Часом покрапував дощ. Важкі краплі віщували майбутню зливу.
Д'харіанські солдати оточили Річарда, Келен і Дю Шайю сталевим кільцем. Річарду ці оточуючі їх вершники нагадували корабель, що пливе по морю облич. Солдати вміло розчищали прохід, не створюючи при цьому враження, що силою відтісняють людей в сторону. Народ не звертав на них уваги. Люди просто зосереджено йшли. А може, було просто занадто темно, щоб розгледіти солдатів, і їх просто приймали за андерських військових.