Нескінченне відлуння
- Автор: Смолич Ірина
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Самвидав
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Нескінченне відлуння». Краткое содержание книги:
Того ж дня Симона знайомиться з молодим архітектором, між ними зав'язуються романтичні стосунки. На жаль, насолодитися ними вона не може повною мірою, оскільки привид з минулого не збирається давати їй спокій, постійно нагадуючи своєю присутністю про трагедію. То його тінь промайне в супермаркеті, де вона робить покупки. То людина в чорному пальті стоїть на тротуарі просто в кількох метрах. І це змушує Симону нервувати ще більше. Її подруга Діана намагається переконати дівчину, що це лише її уява. Проте, коли Симона дізнається про загибель третього друга, який був з ними в горах, вона розуміє, що скоро прийде і її черга.
Нарешті Симона вимовила:
— Слухай, може, варто викликати поліцію?
— Як хочеш, але який в цьому сенс? — чоловік підвівся з підлоги та допоміг зробити те саме Симоні. — Навряд чи їм вдасться когось знайти. Тим паче, нічого не вкрадено. Чи я помиляюся?
— Твоя правда, навіть ноутбук не взяли.
— Про це я й кажу. Краще поїдемо до мене, тобі треба як слід відпочити та прийти до тями. Уявляєш, скільки часу доведеться провести в поліції?
— І залишити все в такому стані?
— Так буде краще. Ти маєш втомлений вигляд.
— Я дійсно почуваюся кепсько. Гаразд, приберу тут, коли повернуся.
Симона ще раз оглянула кімнату, важко зітхнула та попрямувала до дверей.
Усю дорогу, поки вони їхали до Мартіна, вона розмірковувала про сьогоднішні події, але так і не змогла зробити конкретних висновків. Єдине, що не викликало анінайменших сумнівів — жорстока гра на виживання продовжувалася. І не так вже й важливо, хто її почав: Алек чи хтось інший. Питання полягало лише в тому, чи не припускається вона помилки, втягуючи у цю справу Мартіна. Адже у своєму бажанні захистити її, він сам ставав мішенню для вбивці, який, судячи з усього, і не збирався зупинятися.
Глава 5
Свою квартиру Мартін називав «недопенхауз» через її розташування на передостанньому поверсі багатоповерхівки. Симона бувала тут раніше — їй одразу сподобалося оформлення приміщень. Стіни вітальні-студії являли собою цегляну кладку, яка жодного разу не бачила пензля маляра, але при цьому дивовижним чином поєднувалася з темною мармуровою підлогою та високою стелею. Саме помешкання було поділено на декілька функціональних зон: безпосередньо біля входу тулилася маленька кухня з холодильником та електричною плитою; далі, в глибині кімнати, стояли обідній стіл, диван і декілька зручних крісел. Стіни прикрашали світлини джазових виконавців, плакати, старі платівки в скляних рамках і навіть декілька музичних інструментів, про походження яких можна було тільки здогадуватися.
Ледве переступивши поріг, Симона кинула на підлогу сумку та знесилено впала у крісло. Хоча їй навряд чи вдалося б заснути — крім усього іншого, у неї розболілася голова.
— Ти добре почуваєшся? — Мартін взявся орудувати на своїй крихітній кухні, побрязкуючи чашками та блюдцями. — Ти дуже бліда.
— Я втомилася.
— Зараз я заварю тобі свій особливий чай. Він чудово відновлює сили.
— Може, краще каву? — скривилася Симона. — Ненавиджу чай.
— Цей тобі сподобається.
— Ну гаразд, неси свій чай.
За декілька хвилин Мартін поставив на стіл чашку з духмяним напоєм, а сам сів у крісло навпроти. Симона зробила обережний ковток.
— Не надто гаряче?
— Ні, те що треба. А чай дійсно смачний.
— Я знав, що тобі сподобається, — усміхнувся чоловік.
— А що тут? Щось екзотичне?
— Нічого екзотичного: ромашка, меліса, імбир, гвоздика, мускатний горіх, ложка меду, ну й парочка секретних інгредієнтів.
— А я вважала, що ти тільки з вин фахівець. Зізнавайся, може, у тебе є ще чесноти, про які мені невідомо, містер досконалість?
— Та годі! Яка там досконалість? У мене купа недоліків. Просто я їх приховую.
— Наприклад?
— Наприклад, я ледачий, боюся літаків, витрачаю занадто багато грошей на старі платівки, а рано вранці граю на укулеле.
— Це та крихітка поруч із банджо? — Симона вказала підборіддям на мініатюрну гітару, що висіла на протилежній стіні.
— Ти вгадала. У перекладі з гавайської це означає «стрибаюча блоха».
— А чому ти мені не грав на ній?
— А ти б хотіла? Ти ж не любиш музику.
— Ну то й що, — знизала плечима Симона. — Все одно, цікаво послухати.
— Добре, домовилися! Тільки багато на що не розраховуй — я вчився грати на гітарі самотужки. Точніше, мене навчив старший брат. І, до речі, це він прищепив мені любов до джазу.
— У тебе є старший брат? Ти ніколи про нього не згадував.
На обличчі Мартіна пролягла тінь.
— У мене був брат. Він помер — наклав на себе руки.
— Вибач, я не знала, — Симона відчула ніяковість. — Тобто ти брата мав на увазі, коли казав, що теж втратив близьку людину?
— Так, брата.
— Ти, напевно, його дуже любив?