Паперові міста
- Автор: Грин Джон
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-923-016-4
- Переводчик: Віра Назаренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Паперові міста». Краткое содержание книги:
— Мені. Бракуватиме. Твого. Товариства.
— Ну, це ж легко виправити, — відказав я, намагаючись приховати розчарування. — Якщо вони тобі більше не подобаються, — додав я, — тусуйся зі мною. Друзі мої… ну… гарні.
Марго стояла, притулившись до мого вуха, і я відчув, що вона усміхається.
— Боюся, це неможливо, — почув я її шепіт.
Потім вона ступнула назад, потім ще і ще, але не відривала від мене очей. Врешті вона звела брови і всміхнулася — і я повірив і в цю усмішку. Я дивився на Марго, а вона видерлася на дерево, з нього — на дах і залізла в своє вікно.
А я увійшов додому крізь парадні двері — вони були незамкнені,— навшпиньках прокрався через кухню у свою кімнату, стягнув джинси, кинув їх до шафи і вклався в ліжко, а в голові бамкали всі слова, які я скажу Марго в школі.
Частина друга
Трава
1
Проспав я, напевно, хвилин тридцять, о 6:32 задзеленчав будильник. Хоча я його сигналів не помічав цілих сімнадцять хвилин, аж доки мене не почали трусити за плече і здалеку не почувся мамин голос:
— Доброго ранку, сонько.
— Ага, — відказав я. Почувався страшенно змореним, і мені не хотілося в школу, але в мене була стовідсоткова відвідуваність, і хоча я розумів, що це нікого не вражає і пишатися тут узагалі нема чим, статистику псувати не хотілося. До того ж мені цікаво було подивитися, як тепер поводитиметься зі мною Марго.
Коли я увійшов на кухню, тато щось розповідав мамі — вони вдвох снідали за стійкою. Побачивши мене, він урвав свою розповідь і запитав:
— Як спалося?
— Чудово, — відказав я, і це була правда. Недовго, але солодко.
Він усміхнувся.
— А я саме розповідав, що мені всякчас сниться той самий сон, — повідомив тато. — Я в коледжі. На уроці івриту, тільки викладач його не знає, і в тексті якась нісенітниця. Але всі поводяться так, ніби ця вигадана мова і цей вигаданий алфавіт і є іврит. І мені доводиться складати іспит, писати мовою, якої я не знаю, навіть алфавіт розшифрувати не можу.
— Цікаво, — прокоментував я, хоча насправді цікаво мені не було. Немає нічого нуднішого, ніж чужі сни.
— Це метафора пубертатного періоду, — вклинилася мама. — Писати уві сні — це ознака зрілості, але ти цього зробити не можеш. Алфавіт — доросла система кодування при взаємодії — тобі незрозумілий.
Моя мама працює зі скаженими підлітками в дитячих кімнатах і у в’язницях. Гадаю, тому вона за мене і не хвилюється: оскільки я не взявся до ритуального обезголовлення щурів і не поливаю сечею собі обличчя, з моїм вихованням усе гаразд.
Нормальна мати могла б сказати щось на взірець: «Послухай, у тебе вигляд, наче після метамфетамінового загулу, і тхне від тебе водоростями. Ти часом не танцював кілька годин тому з Марго Рот Шпігельман, яку вкусила змія?»
Аж ні — їм краще той сон обговорювати!
Я прийняв душ, вдягнув футболку і джинси. Я запізнювався, але, якщо по правді, я завжди запізнююся.
— Ти запізнюєшся, — зауважила мама, коли я знову увійшов на кухню. Я силкувався розігнати туман у голові, щоб згадати, як зав’язуються шнурки на кедах.
— Я помітив, — сонно відказав я.
Мама відвезла мене до школи. Я сидів на місці Марго. Поки ми їхали, мама, на моє щастя, майже весь час мовчала — і я заснув, притулившись головою до скла.
Коли ми під'їхали до школи, я помітив, що машини Марго на звичному місці немає. Ну, я не здивувався, що вона запізнюється. Її друзі не збираються так рано, як мої.
Щойно я рушив до хлопців зі шкільного оркестру, Бен крикнув:
— Джейкобсене, мені все це приснилося чи… — (Я ледь помітно хитнув головою, і він відразу ж похопився). — …Ми з тобою справді здійснили шалену мандрівку Французькою Полінезією на вітрильнику з бананів?
— Так, смачний був той вітрильник, — відказав я. Радар глянув на мене і пішов під дерево, в тінь. Я попрямував до нього.
— Я запитав Анжелу, хто міг би піти з Беном. Глухо.
Я подивився на Бена, який розмовляв, не виймаючи з рота паличку для розмішування кави.
— Кепсько, — мовив я. — Але так і на краще. Ми з ним затусуємо і влаштуємо марафон у «Воскресіння» абощо.
Тут до нас підійшов і сам Бен.
— Ви що, бережете мої почуття? Я ж знаю, що ви обговорюєте трагічну неможливість знайти мені кицю на бал.
Розвернувшись, він пішов до школи. Ми з Радаром попрямували за ним і, теревенячи собі, пройшли повз репетиційну, де серед інструментів про щось балакали хлопці-першокурсники і другокурсники.