Готель між двох світів
- Автор: Шмитт Эрик-Эмманюэль
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- Переводчик: Иван Рябчий
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Готель між двох світів». Краткое содержание книги:
П’єса «Готель між двох світів» (Hotel des deux mondes, 1999) — химерний погляд на «ціну» людини, на її справжню сутність.
П’єсу «Зрада Айнштайна» (La Trahison d’Einstein, 2014) присвячено моральній дилемі одного з найбільших в історії людства вчених: далі обстоювати свою жорстку позицію пацифіста чи все ж подарувати людству зброю, яка, ймовірно, врятує його від жахливої війни.
Жульєн (ревниво відштовхує її від себе). Що?!
Лора (сміється). Та йому було за вісімдесят! Він був безмірно щасливий, що міг знову почуватися гнучким, не страждати від ревматизму — і зажадав танцювати! Я стала йому за партнерку. А я ж ніколи раніше не танцювала.
Жульєн. Що ж, приймається.
Лора (раптом серйознішає). Слухай… Коли я повернулася вниз, то забула про готель, про Хуана та про уроки танго. Проте одна нога запам’ятала кілька па! Я повторювала їх мимоволі. Свідомість забуває про все, що відбувається тут, але тіло зберігає слід. Маємо тренуватися. Хочу впевнитись, що наші тіла впізнають одне одного.
І вона безапеляційно бере Жульєна за руки і кладе їх собі на талію.
Лора. Якщо твої руки цього не відчувають — отже, це не я.
Жульєн. Кохаю тебе.
Лора. Вдихни запах мого волосся.
Жульєн. Вишуканий запах щойно скошеної трави та аромат груші…
Лора. Якщо ти відчуватимеш щось інше, знай — то не я.
Жульєн. Кохаю тебе.
Лора. Подивись мені в очі.
Жульєн. Бачу зелені й фіалкові прожилки.
Лора. Скільки?
Жульєн. Не знаю… гадаю, більше тисячі…
Лора. Якщо нарахуєш менше тисячі, знай — то не я.
Жульєн. Кохаю тебе.
Лора. То поцілуй мене!
Вони обмінюються пристрасним цілунком, від якого здригаються їхні тіла.
Жульєн. Не хвилюйся. Я не забуду.
Вона, задихаючись, випручується з його обіймів.
Лора. Я така дурна! Ти шукатимеш мене серед юрми жінок, які не будуть мною, і коли вони тобі усміхатимуться — а вони всі тобі усміхатимуться, — ти звертатимешся до них, залицятимешся до них, цілуватимеш їх… І я отримаю зовсім не те, чого хочу. Ні, маємо щонайшвидше придумати інший спосіб!
Жульєн. Я навчу тебе пароля. Таємного пароля.
Він із любов’ю обіймає її. Вона притискається до його грудей. Він уголос каже про все, що робить.
Жульєн. Цілую тебе у вушка: один, два. Цілую тебе у чоло: один, два, три, чотири. Цілую тебе в оченята: один, два, три, чотири, п’ять, шість. Цілую тебе в губенята: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім!
Лора, причарована його ніжністю, поволі п’яніє.
Лора. О, так, це прекрасно! Повторимо… І!..
Вони починають спочатку.
Лора. Ти цілуєш мене у вушка: один, два. Цілуєш мене у чоло: один, два, три, чотири. Цілуєш мене в оченята: один, два, три, чотири, п’ять, шість. Цілуєш мене в губенята: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім!
Їм, захмелілим від кохання, заледве вдається відірватись одне від одного.
Жульєн. Ну що, іще раз?
Цієї миті заходять Доктор С. та її двоє помічників.
Доктор С. Жульєне, маю поговорити з вами у вашій кімнаті.
Жульєн. Гаразд.
Доктор С. проходить повз Мага.
Доктор С. (пошепки Магові). Із вашого піджака випадково випала візитівка, один із санітарів підняв її і передав лікареві.
Маг (різко підводиться). Випадково?
Доктор С. Цілком випадково!
Маг. Часом і випадок приносить щастя.
Доктор С. Еге ж, буває. (Трохи помовчавши.) Вони подзвонили вашому небожеві. Він із подивом дізнався про ваш стан. Був страшенно стривожений. Сказав, що виступає проти насильного лікування. А ще сказав, що дуже любив вас…
Маг. Любив…
Вражений минулим часом, Маг здригається і хапається за спинку крісла. Жульєн виходить разом із Доктором С. та її помічниками.
Лора (здивована блідістю Мага). Вам зле?
Маг. О ні, ні…
Сідає.
Лора підходить до нього.
Маг. Знаєте, колись давно в мене була донька — трохи схожа на вас. Такі ж маленькі іронічні оченята — дивилася так, ніби глузувала з усього світу. Такий же упертий профіль — ніби ніщо не в змозі було її здивувати. Такі ж густі шовковисті коси — наче струмок міцного здоров’я… Коли я дивився на неї, то вона здавалась мені такою вродливою, такою жіночною, що я казав собі: «Цього не може бути, вона не може бути твоєю». Вона могла чинити дива: коли заходила до кімнати — все посереднє миттю зникало. Тоді я працював комівояжером — цілодобово десь швендяв, ночі минали в готелях, клієнти клацали дверима просто перед носом, проте там, глибоко в мороці, була моя хранителька, мій промінчик, моя кохана дівчинка… Справи неочікувано пішли вгору, я отримав кілька замовлень із того боку океану. Одного разу, коли я подався у самий глиб Сполучених Штатів, вона мені подзвонила. У її голосі бриніли сльози. «Таточку, я прихворіла». Її поклали до лікарні. Я був змушений залишитись по інший бік Атлантики, адже йшлося про найбільшу угоду за всю історію моєї компанії — я був прив’язаний до цього успіху, я не міг повернутися… О, як я тішився! Відчував ейфорію. Чув, як слабшає її голос у слухавці, проте був упевнений — вона ж така юна, така міцна, вона одужає, впорається, а татко тим часом повернеться додому. (Трохи помовчавши.) У двадцять років вона померла. То був якийсь вірус. Безжальна машина вбивства, що вигризає сили й тіло, поки одного дня на ліжку не зостається тільки небіжчик. Я повернувся запізно. Вже після того…