Таємний посол. Том 2

На сьомий день важкої дороги, перед полуднем, валка вигнанців з Лівобережжя прибула в супроводі татарського загону до Корсуня. Пощипував бадьорий морозець. В ясно–голубому небі сліпучо сяяло сонце. Та, незважаючи на гарну погоду, в місті було безлюдно, як і всюди на Правобережжі, де довелося побувати переселенцям. Цілі кутки вигоріли під час татарських нападів, а там, де оселі уціліли від пожеж, все дихало пусткою. Тини скособочилися, хліви й клуні зяяли ребрами кроков та лат, колись білі стіни хат тепер облупилися, вікна чорніли страхітливими дірами, а по дворах лежали кучугури снігу… Тільки де–не–де виднілися людські сліди. В двох чи трьох хатах скрипнули двері — то виглянули закутані якимись рядюгами старенькі бабусі, але й вони, побачивши озброєних вершників і валку змучених бранців, миттю сховалися в сінях.

Один замок на кам’янистому острові посеред Росі виявляв зримі ознаки життя. Здалеку було видно, як там весело в’ються вгору сизуваті дими, як вештаються темні постаті. Чувся передзвін молотків у замковій кузні.

Залишивши валку на широкому засніженому майдані над Россю, Свирид Многогрішний поскакав до перекидного моста.

Переселенці збилися в купи і тихо розмовляли між собою, насторожено позираючи на татар–дозорців…

— Корсунщина — непоганий край, знаєш–маєш, — міркував уголос схудлий, почорнілий, але, як завжди, балакучий Іваник. — Нічим не гірший за Посулля. А може, ще й кращий… Та жити тута, під турками, буде не з медом. Ой ні, не солодко!.. Мені б тільки до весни — а тоді накиваю п’ятами за Дніпро!

— Піймають — голову відкрутять! — кивнув хтось на татар.

— Вони й так не помилують.

Біля саней дідуся Онопрія було тихо. Ненко, Младен і Якуб мовчки розглядали чуже місто, а жінки, вмостившись серед вузлів і клумаків, сумно дивилися на гомінкі пороги, де навіть у люті морози парувала швидкоплинна течія, пробиваючись поміж брилами каміння і льоду.

Раптом над валкою пролетів приглушений гомін.

Із замку виїхало кілька вершників. Попереду на вороному коні гарцював красивий, багато вдягнутий чоловік середніх років. Позад нього їхав полковник Яненченко. А ще далі — почет, що складався переважно з татар.

— Юрась Хмельницький! Юрась Хмельницький! — прошелестіло над валкою.

Всі миттю припинили розмови і прикипіли поглядами до чоловіка, ім’я якого останні два роки наводило жах на всю Україну.

Так ось який він!

Наймолодший син славетного гетьмана Богдана Хмельницького Юрій або, як його в сім’ї, а потім і в народі називали, Юрась, мав лише шість чи сім років, коли його батько в 1648 році підняв всенародне повстання проти польсько–шляхетського панування на Україні. Рано втративши матір, Юрась виростав хворобливим і мовчазним хлопцем. Батька, переобтяженого державними турботами та безконечними війнами й походами, бачив зрідка. А згодом, коли був відданий на навчання до Києво–Могилянської колегії, довгі роки зовсім не зустрічався з ним.