Таємний посол. Том 2

Запорожці, що згромадилися навколо кошового густим натовпом і слухали розмову, весело зареготали, їм почав подобатись цей чолов’яга, якого вони замалим не почастували киями.

— Ну, а коли б згоріла вся Січ? — запитав Сірко.

— Не згоріла б батьку, — спокійно відповів Гурко. — Всі курені приметені снігом так, що нічому горіти… Отже, згорів би тільки Переяславський.

Наперед випхався Спихальський.

— Холера! — вигукнув він. — Але ж то справді мудро, прошу панство, втнути таку штукенцію! Чи ктурий з нас додумався б до такого, питам вас? Нє! Як Бога кохам, нє!.. А курінь наш Переяславський — одна тільки слава, що курінь, скажу я вам! Стіни покривилися, погнили — вітер аж свище! Покрівля продірявилась так, що коли йде дощ, то ми промокаємо до кісток або тікаємо до сусідів! Хай мене грім поб’є, коли брешу!

— Правду козак каже! Їй–богу, правду! — втрутився Метелиця і повернувся до Стягайла та його прибічників. — А ви, сучі сини, хотіли за оберемок гнилого очерету піддати чоловіка стовповій смерті! Та дякувати треба йому, що примусив нас перекрити своє житло! Що спалив ік лихій мамі оте гниляччя!.. Чи у Дніпровських плавнях перевівся очерет? А чи руки нам відсохнуть, коли ми по кулику зв’яжемо його і гуртом заново перекриємо курінь?..

— Та й не даром я палив його, — знову заговорив Гурко. — Я прийшов до вас, братчики, не з порожніми руками, а з копою срібних талярів, які з радістю дарую переяславцям, щоб за ці гроші полагодили свій курінь… Або й збудували новий… — Він витягнув з кишені туго набитий оксамитовий кисет і подав Метелиці. — Ось держи, батьку!

— Спасибі тобі, брате! — обняв його Метелиця. — От тільки так і не знаю, як тебе звати, бо прийняти в курінь — прийняли, а прізвиська не встигли дати!

— Як назвете, так і добре буде.

— Дозвольте, пани–брати, мені слово мовити, — сказав Сірко.

— Говори, батьку, говори! — загукали козаки.

— Подобається мені цей козак, ніде правди діти… І чує моє серце, що не раз і не два стане він у пригоді товариству нашому… Тож приймемо ми його до свого коша і дамо йому прізвисько Палій, бо таке він сьогодні заслужив…

— Палієм, Палієм прозвати! Хай віднині буде Палій! — загомоніли козаки.

— Імені не будемо, за нашим звичаєм, змінювати, бо ім’я — від Бога, його дав піп… — вів далі Сірко. — А прізвище — від людей, от його ми й змінили… Чи згоден, козаче?

Семен Гурко, який відтепер мав прозиватися Семеном Палієм, а своє родове прізвище забути, вклонився товариству і кошовому.

— Спасибі, батьку кошовий, спасибі, батьку хрещений! Доки й житиму — пам’ятатиму, хто дав мені це запорозьке наймення! І постараюся не осоромити його ніколи… А вам, братчики, дякую за шану, якої ви удостоїли мене! Бо коли б ви не прив’язали сьогодні до цього стовпа, щоб усипати мені в спину півтисячі київ, то хто б тут зараз знав якогось там Семена Гурка?.. Ніхто… Тож дякую за те, що без слави прославили Семена Палія! Ну, а славу я вже постараюся здобути шаблею своєю!