Ловець океану. Історія Одіссея

Судно сильно нахилилося, я впав на дно і вдарився плечем. Але швидко піднявся, знайшов поглядом виступ на скелі, і все моє тіло стиснулося в одну малесеньку точку, в одну стиснуту краплю волі та м’язів. Воно зросталося з цією жахливою скелею. Я не міг не влучити. Ні, я не міг не влучити.

Коли до кручі залишалося не більше сотні ліктів, я взяв линву, вдихнув повітря на повні груди, наповнив ним легені, порахував до трьох — і кинув. Петля зависла над виступом, вона летіла цілу вічність, і я заплющив очі. Якщо я схибив, це була смертельна помилка.

Наступної миті корабель рвонуло в бік ущелини. Петля зачепилася за виступ, судно було прикуте до кручі.

Чорторий ставав сильніший, я побачив, як у нього потрапила велика зграя сріблястих риб, вона боролася з цією божевільною товщею води, вона звивалась, як тіло величезної жінки, але все було марно.

Кілька маленьких акул опинились у вирі, я бачив, як вони втрачали здатність до опору.

Я бачив двох восьминогів, яких течія несла, викидаючи на поверхню, а потім іще дужче занурюючи вниз.

Я бачив залишки рибацького човна, його господар був мертвий, і він падав у безодню Харибди, тихий і безпомічний.

Моя линва тримала мене, вона була тверда, вона була непорушна, хоча борт тріщав, і я боявся, що наступної миті він розколеться навпіл.

Коли вихор став геть безумний, коли риби почали кружляти в ньому, нутро Харибди вивергнуло з себе великий фонтан води та різко закрилося. Море ще нуртувало кілька хвилин, хвилі накочувалися одна на одну, піна здіймалася на поверхні, але я зрозумів, що все вже позаду. Мене врятовано, і сонце стало в зеніті, прикрашене хмарою з двома маленькими тріщинками з обох боків.