Сім стихій

Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого:

«Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї.

Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, — квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій — це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж».

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.

Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцевих чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж непогано.