Дівчинка з Землі
- Автор: Булычев Кир
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дівчинка з Землі». Краткое содержание книги:
Аліса спробувала допомогти йому.
— Курка? — спитала вона.
— Ні-і… ку-ущики. Я… забув про кущики сказати.
— Які кущики?
— Стояв біля самісіньких кущиків і забув про них сказати.
Доктор показав на пам’ятник Третьому капітанові. Навіть звідси, здаля, було видно, що біля ніг у капітана скульптор зобразив розкішний кущ, старанно випилявши з каменю його гілки і листя.
— А я думала, що це просто для краси, — сказала Аліса.
— Ні, це ж кущик! Ви ніколи не чули про кущики?
— Ніколи.
— Тоді послухайте. Лише дві хвилини… Коли Третій капітан був на восьмому супутнику Альдебарана, він заблудився в пустелі. Ні води, ні їжі — нічого. Але капітан знав: якщо він не дійде до бази, корабель загине, бо всі члени екіпажу лежали, вражені космічною лихоманкою, а вакцина була тільки на базі, на порожній, покинутій базі в горах Сьєрра-Барракуда. І ось, коли капітан зовсім знесилів і шлях загубився в пісках, він почув віддалений спів. Спочатку капітанові здалося, що це галюцинація. Та він усе-таки зібрав останні сили і пішов у напрямку звуків. Через три години він доповз до кущиків. Кущики ростуть у тих місцях довкола невеликих водойм, і перед піщаною бурею їхнє листя треться одне об одне, видаючи мелодійні звуки. Здається, що кущики співають. Ось так кущики в горах Сьєрра-Барракуда своїм співом показали капітанові дорогу до води, дали змогу перечекати страшну піщану бурю і врятували життя вісьмом космонавтам, які гинули від космічної лихоманки. На честь цієї події скульптор на пам’ятнику Третьому капітанові зобразив кущик. Отож, я думаю, вам варто заглянути на восьмий супутник Альдебарана і в горах Сьєрра-Барракуда знайти кущики. Крім того, Третій капітан казав, що ввечері на кущиках розпускаються великі ніжні квіти. Вони світяться.
— Спасибі, докторе, — сказав я. — Ми неодмінно постараємося знайти ці кущики і привезти їх на Землю.
— А вони можуть у горщиках рости? — спитала Аліса.
— Напевно, — відповів доктор. — Але, правду кажучи, я ніколи кущиків не бачив — вони дуже рідкісні. І зустріти їх можна тільки біля джерела аж у центрі пустелі, що оточує гори Сьєрра-Барракуда.
…Система Альдебарана лежала неподалік, і ми вирішили знайти кущики і, якщо це можливо, послухати їхній спів.
Вісімнадцять разів наш космокатер облетів усю пустелю, і лише на дев’ятнадцятому заході ми угледіли в глибокій улоговині зелень. Розвідкатер знизився над піщаними барханами, і ми своїми очима побачили кущі довкола джерела.
Кущі були невисокі, мені до пояса, вони мали довге, сріблясте зісподу листя і досить коротке, товсте коріння, яке легко виходило з піску. Ми обережно викопали п’ять кущів, вибираючи ті, на яких знайшли пуп’янки, насипали у великий ящик піску і перенесли наші трофеї на “Пегас”.
Того самого дня “Пегас” стартував із пустельного супутника і взяв курс далі. Тільки-но кінчився розгін, я почав готувати до зйомок камеру, бо сподівався, що на кущах невдовзі розпустяться світляні квіти, а Аліса приготувала папір і фарби, щоб ці квіти замалювати.
І в цю мить ми почули тихий, милозвучний спів.
— Що таке? — здивувався механік Зелений. — Я не вмикав магнітофона. Хто увімкнув? Чому мені не дають відпочити?
— Це співають наші кущі! — закричала Аліса. — Насувається піщана буря?
— Що? — здивувався Зелений. — Звідкіля в космосі може бути піщана буря?
— Ходімо до кущів, тату, — зажадала Аліса. — Поглянемо.
Аліса побігла в трюм, а я трохи затримався, заряджаючи камеру.
— Я теж сходжу, — сказав механік Зелений. — Ніколи не бачив співучих кущів.
Я запідозрив, що насправді йому кортить заглянути в ілюмінатор, бо він побоюється, а раптом таки насувається піщана буря.
Щойно я скінчив заряджати камеру, як почув крик. Я впізнав Алісин голос.
Я покинув камеру в кают-компанії і побіг мерщій униз, до трюму.
— Тату! — кричала Аліса. — Ти тільки поглянь!
— Рятуйте! — галасував механік Зелений. — Вони йдуть!
Ще кілька кроків — і я підбіг до дверей у трюм. У дверях я зіткнувся з Алісою й Зеленим. Точніше, я наскочив на Зеленого, який ніс на руках Алісу. Він був переляканий, борода розвівалася, наче од вітру.
На порозі з’явилися кущики. Видовище було й справді жахливе. Кущики вилізли з наповненого піском ящика і, важко переступаючи на коротких потворних коренях, рухались на нас. Вони йшли півколом, погойдуючи вітами, пуп’янки розкрились, і поміж листям горіли, наче зловісні очі, рожеві квіти.
— До зброї! — гукнув Зелений і простяг мені Алісу.
— Зачиніть двері! — сказав я.