Печера [Пещера - uk]

— Отож… Ви собі не уявляєте, які подиву гідні механізми поєднують нас-денних з нами-в-Печері… Не прямолінійні. Не однозначні, не завжди явні. Це вельми цікава структура, Пауло, я можу про це говорити не одну годину, проте боюся, що вам буде нудно чи неприємно… Ну?..

— Ні, — сказала Паула тихо.

Власне, Тритан був першою в її житті людиною, з якою вона могла говорити про Печеру, не відчуваючи при цьому ніяковості чи відвертого сорому. Вона марно намагалася збагнути, чому так виходить; можливо, причина цього — цілковита Тританова природність. Природність і легкість. Ця людина цілком відкрита і не соромиться цього, він легкий — і з ним легко…

— Тритане, а можна мені шоколаду з вершками?..

Ну з яким іншим чоловіком, котрий би ні з якогось дива привів її в ресторан, вона б зважилася на таку безневинну безпосередність?!

І кому б іншому розповіла за один вечір стільки, скільки навіть найближчі друзі про неї не знали?

Що було, коли п’ятнадцять років тому загинули батьки. І що це за людина в Паулиному життя — Стефана…

Тритан хитнув свічником, підкликаючи офіціанта; на скатертину посипався дощ з барвистих воскових крапель.

— Шоколаду з вершками? Скільки порцій?

Який у нього дивний погляд. Погляд, що поєднує непоєднуване.

— Пауло, може, тепер ви хочете мене про що-небудь запитати? Запитуйте. Про що завгодно.

Про що завгодно…

Про його родину? Про його життя?..

Вона перевела дух. Він терпляче чекав.

— Тритане, — сказала вона пошепки, дивлячись, як складно переплітаються у вазочці коричневі струмені рідкого шоколаду та білі потоки вершків, — мені так не щастить у житті, бо щастить у Печері? Так?..

— А хто вам сказав, що вам не щастить?..

Тритан неквапливо помішував каву, Паула мимоволі всміхнулася. Невже всього, що вона про себе розповіла; мало, щоб це зрозуміти?..

— Тритане… Я… Я сподіваюся, ТОЙ більше не буде… ну…

— Не буде, — відповів він серйозно. — Усе буде гаразд.

Паула відчула пекуче бажання розповісти Тританові про зустріч з режисером Ковичем.

Про те, що вони одне одного ВПІЗНАЛИ.

І ледве стрималася. І вирішила зізнатися — проте іншим разом.

О пів на десяту шикарна машина підвезла Паулу до службового входу театру Психологічної драми. Підвезла й поїхала — йти на зустріч з Ковичем було рано, тому Паула поволі прогулялася вздовж фасаду, розглядаючи рекламні щити й по одній нищачи цукерки, якими почастував її новий знайомий. Тритан…

Вона бродила під ліхтарями й мимохіть усміхалася. І, згадуючи журналіста Дода Дарнця, що втяг її в усю цю історію, не відчувала колишнього роздратування.

Потім її думки знайшли інший напрямок; з величезних фотографій на неї дивилися персонажі всіх спектаклів театру — значну їх частину поставив сам Кович, а меншу — чергові режисери, його придворні, годованці, схожі на шефа, мов дві краплі води, тільки ці дочірні краплі були дрібніші й каламутніші… Сьогодні йшла одна з другорядних вистав, «Корівка», лірична комедія, і Паула легко знайшла її рекламний плакат; фотографій з «Дівчинки й воронів» не було ніде. Виставу знято зі сцени чотири роки тому. Паула згадала, як колись, давним-давно, вона годинами простоювала перед щитом з афішею, вона й тепер пам’ятає місце, де афіша висіла, — там, де нині пістрявіє реклама «Залізних білок»…