Багаті і бідні

— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.

Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.

— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.

— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.

— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.

На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.

— Заходь.

Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.

— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.

Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.

— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.

Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.

А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.

— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.

— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.

Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.

— Зараз приготую щось попити, — крикнула Оленка з коридора, зачинивши вхідні двері. — Швидка буде хвилин за двадцять.

— Я не доживу. Тобі доручено почесну місію приготувати засудженому останню вечерю.

— Радше сніданок.

Оленка зайшла до кімнати. Вона почувала себе неймовірно звабливою. На її дивані розвалився кремезний чоловік у дорогому костюмі й темно-синьому пуховику, який псував весь презентабельний образ.

— У тебе гарні очі.

Оленка промовчала і присіла на диван поряд зі Славком.

— Славку, ти вже втретє це повторюєш. А я не знаю як реагувати, — вона знизала плечима.

— Не потрібно реагувати. Просто дивись на мене. Мені цього досить.

— А не боїшся, що я тебе вб’ю цим поглядом? — Оленка округлила очі і загрозливо підняла брови.

— Я мрію про це.

У Оленки перейняло подих від того, як він дивився на неї. Вони довго цілувались, ніжно і пристрасно, наче вперше у житті. На кухні свистів чайник, за вікнами прокидався день і небо ледь зайнялось блідою блакиттю.

— Не йди, — тихо прошепотів Славко Оленці на вушко одночасно з дзвінком у двері.

До квартири всипала когорта людей у сіруватих заношених халатах. Головний лікар одразу ж пішов мити руки, а медсестру Оленка провела у кімнату до хворого.

— Доброї ночі, що трапилось?

Молоденька медсестричка з цікавістю глянула на Славка. Він закотив очі і схилив брови, невдало створюючи образ жертви.

Оленка стояла позаду і спостерігала за Славком. Він повільно відповідав на запитання медсестри весь час переводячи погляд на Оленку.