Гіркий дим. Міст

— Могли б і подзвонити колись увечері.

— А Іванна? Якось незручно.

— Іванна не засудить. Правда, Ваню? — Вона називала Іванну на чоловічий манір, певно, так називати її було привілеєм тільки Луцької, і це ще раз підкреслювало їхню близькість.

— Ти про що, люба? — перепитала Іванна.

— Могла б дати Максимові мій телефон.

— А-а, — махнула рукою Іванна, — він такий відлюдкуватий. Лише раз зволив завітати до нас.

— Я хороший, — спробував відбутися жартом Рутковський, — я хороший, але зайнятий. І обіцяю виправитися.

Луцька зняла руку з Максимового коліна й попестила довгими пальцями його по щоці: це означало й прощення, і обіцянку на майбутнє; певно, Максимові слід було якось відповісти на цей жест, досвідченіший чоловік неодмінно скористався б з цього, а Рутковський тільки всміхнувся ніяково й навіть трохи відсунувся.

Однак Луцька зреагувала на це по-своєму: либонь, саме Максимові сором’язливість і недосвідченість сподобалися їй, бо вона перегнулася через крісло, визивно торкнулася Рутковського плечем і запропонувала:

— Давайте повечеряємо завтра разом. Можете запросити мене?

Вона сказала це голосно, аніскілечки не соромлячись Іванни. Максима трохи вразило це, хоча тут свої звички, манери, спосіб поведінки, розкутість у стосунках між чоловіками та жінками, і Рутковський відповів не вагаючись:

— З радістю. Панна має улюблений ресторан?

— Кращого за «Корону» нема, — втрутилася Іванна.

— Ні! — рішуче заперечила Луцька. — Щоб Юрко підсів до нас і пробалакав піввечора? А ми з Максимом хочемо самотності. — Стефанія лукаво зазирнула йому в очі й прошепотіла на вухо: — Сьогодні я відвезу вас додому…

Підвелася й пішла до бару, гарна, зваблива й самовпевнена. Знала собі ціну й навіть не припускала думки, що її пропозиція може не сподобатися Рутковському.

Вона налила в келихи всім трьом якогось тягучого лікеру. Максимові лікер не смакував. Проте відпив трохи, хотів ковтнути ще раз, та задзеленчав дзвінок, і п дверях з’явився Лодзен. Він підійшов до Іванни підтюпцем, довго тримав її руку й зазирав у вічі. І нараз Рутковський збагнув, що полковник закоханий в Юркову дружину, мабуть, безперспективно, та все ж не втрачає надій; певно, тому його, Максима, так швидко й без особливих ускладнень узяли на радіостанцію.

Нарешті полковник відірвався від Іванниної руки, по-батьківському погладив Стефанію по щоці й приязно кивнув Максимові.

— І ви п’єте таку бурду? — похитав він головою, ідучи до бару. — І це тоді, коли тут є… — полковник відчинив бар і урочисто витягнув напівпорожню пляшку. — «Білий кінь»… Ось що тут є, а хіба може зрівнятися щось із шотландським віскі? Йдіть сюди, — покликав Максима, — не пошкодуєте.

Рутковського не треба було просити, він хотів розповісти про вчорашній інцидент з бандерівцями чи, можливо, тими, хто видавав себе за них.