Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0667-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар». Краткое содержание книги:
Містерію кохання уособлює життєва драма князя-воїна і професора-історика, канцеляриста Переяславського полку й охочого до танців із дівчатами студента, а ще Комп’ютерної Діви, яка раптом обертається на Козу з фотоапаратом…
Для широкого загалу.
— Ні, — сказав, трохи знітившись, Микола. — То була принагідна дівчина. Ми протанцювали й просто собі розійшлися, але її чомусь не забув, принаймні довго здавалося, що не мав із нею розлучатися. Зрештою, пізніше ніколи такого глибокого поєднання ні з ким не мав.
Пояснення, на перший погляд, вірогідне: хіба такого не може бути? Коли б і я покопався у своїй, сказати б, біографії, то щось таке теж зміг би розшукати, хоч я не з фатального роду. Коли пристати на Миколине пояснення, можна дійти висновку, що це був перший камінь, на який натрапила коса, але косар цього разу послав косу зависоко і коси собі (хто знає, чи на щастя, чи на горе собі) не зламав, ані пощербив. Отже, я спершу повірив приятелеві, хоча, як зарубку, залишив у собі запитання: чому, обговорюючи такі прості речі, він зніяковів і не захотів дивитися мені в очі?
Зрештою, можна дати й третє тлумачення загадкового рядка: «…Серед того тлуму // Я вічності ув очі // Під той час зміг зирнуть…», притому символічне. Згадаймо, як загинув князь Семен Лико і як пропав канцеляриста Теодор Петровський-Лико; але не бажаю тут поспішати: нитка Ляхесис, яку тут досліджую, лише почала змотуватися з кужелі, вона й визначає цю не останню в цім писанні історію.
Уже значно пізніше, коли трохи притис приятеля, Миколі оповів мені, що ту фатальну дівчину — носія фатуму, що із забаганки мойр долучилася до нищителів їхнього роду, він помітив на тих-таки танцях. Вона раз у раз виривалася, ніби навмисне, з юрби чи танцювала з випадковим кавалером, але обов’язково наближалася до нього, Миколи, чи проходила побіч, ніби когось розшукуючи, а кілька разів зупинялася й відверто на Миколу дивилася, тоді відверталася й різко йшла геть. Або стояла (ніколи не сиділа) біля лавок, де відпочивали танцюристи, чи чекали запрошення дівчата, чи просто бавилися хлопці, дуріючи, або курили; чи збирались у юрми не задіяні в танці — завжди й неодмінно лила в Миколин бік потоки, сказати б, зорової енергії; одне слово, вдавалася до тих нехитрих засобів, що їх уживають дівчата, аби звернути на себе увагу. Але Миколі були неприємні ці видимі знаки; можливо, тому, що в той час у ньому нуртилася войовнича кров славетного предка, князя Семена, який волів завойовувати, а не бути завойованим, — це, до речі, типова риса сильних чоловіків. Через це вони не раз бувають брутальні й нахраписті, але тоді, коли переконані у своєму праві на завойовництво, що, до речі, пробуває в природному законі. Дівчина ж, яка крутилася довкола нього й аж зі шкіри вилазила, щоб упасти йому в око, зовнішньо нічим особливим не вирізнялася, тобто була ні гарна, ні бридка, ні відворотна, ні принадна (до речі, й негарні бувають принадні), хоча через надмірну настирливість уже починала бути відворотною, — отака собі типова провінційна курочка, енергія якої в цій порі виросту йде здебільшого на те, чого хоче досягнути з біологічної потреби; образно кажучи, аби півень її поскуб, відтак у знесених нею яєчках і з’являться біля жовтка блідаві кульки, котрі можна назвати справдешнім початком, — хай читач вибачить мою барокову образність.
Отож, Миколі вже набридло оте її «стріляння», хоч на ту пору залишався не вельми перебірливий щодо партнерок, але це чинилося тільки «для проби пера», кажучи по-письменницькому, та проб пера з тією дівчиною чинити він чомусь остерігався; звісно, ще нічого не знав ані про досвід князя Семена Лика, ані Петровського, також Лика, з їхніми фатальними, тобто витвореними мойрами, історіями, хіба тільки ті історії туманно в душі прочуваючи, адже був їхнім (чи міг бути) нащадком, тобто носієм генів. Отож вирішив із танців піти.
Аж тут виступив із іржавим голосником розпорядник дійства і прокричав, що оголошується білий танець, отже, той, коли хлопця вибирає дівчина. Це вже могло стати небезпечним, тож Микола шугнув у юрбу, щоб, кажучи жаргоном, «змитися», але чи через збіг обставин, чи з волі мойр, чи через те, що настирливиця пильно за ним стежила, несподівано опинився з нею віч-на-віч і мусив пристати на її запросини, бо все-таки був кавалер, а ще князівської (хоч і сумнівно) крові.
І все відбулося так, як і з іншими партнерками: ті ж таки рухи й вихиляси, такі ж доторки. Треба віддати належне, що в цьому разі дівчина настирливості не виявляла, а вів її в танці, як це бувало з іншими, таки він, навіть не вельми часто торкалася бубками персів, досить затверділими, треба признати, що й зрозуміло: не буде ж курка, бажаючи вселити у знесені нею яєчка живчиків, осідлувати та скубти півня — з того навряд чи що вийшло б. Бо це не в природному законі, а в природному — їй покірно присісти, розпушитися, підставити голівку, ну, хіба, може, поквоктати ніби незадоволено, а все інше — в Божій волі, бо хто може зрозуміло розповісти, як живчик у яйці з’являється? Але одне в тій ситуації було неприродне: вона його не хвилювала, не вабила і не збуджувала, принаймні таке мені сказав не зовсім щирий, як я підозрював, мій приятель; отже, за його інформацією, від неї не текло до нього хвилюючого й будливого тепла, відтак між ними не з’явилося отих ниток, що їх наплітають мойри, мета котрих — загорнути обох у спільного коконця. Коли ж зиркнув їй ув очі, побачив там чорну кригу, цілком так само, як у глибині часу бачили її двоє інших рицарів неоціненної печалі, а це значить, що мій приятель, пізніший професор історії, «вічності ув очі під той час зміг зирнуть». І це в нього жодного ентузіязму не вúкликало, тільки острах, та й пахла дівчина зовсім не так, як її попередниці в Миколиних обіймах, а чимось недовідомим, годі сказати, що неприємним, але важким…