Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Мадам Лув’є вражено подивилася на хліб, а тоді закричала пронизливим голосом, від якого здригалося повітря:
— Тварюко! Німецькі покидьки! Ви морите цих людей голодом, як собак! Та що з вами? Ви всі мерзотники! Курвині діти!
Ніколи в житті я не чула від неї таких слів. Наче обірвалася невидима нитка, остаточно звільнивши її від будь-яких умовностей.
— Хочете побити когось? Бийте мене! Давай, ти, сучий покидьку. Бий мене! — її голос, наче ніж, різав мерзле, застигле повітря.
Я відчула, як пальці Елен ухопилися за моє плече. Усім нутром я бажала, щоб старенька жінка замовкла, але вона продовжувала верещати, тицяючи тонким зморшкуватим пальцем в обличчя солдатові. Німець косився на неї з виразом ледь стримуваної люті. Його пальці на прикладі рушниці побіліли, і я боялася, що він ударить жінку. Вона була така тендітна: одним ударом він переламає її старі кістки.
Ми затамували подих. Він схилився, підняв із канави хлібину й тицьнув їй у руки.
Вона вп’ялася в нього очима, наче вжалена.
— Гадаєш, я їстиму це, знаючи, що ти вибив його з рук одного з моїх братів, які конають від голоду? Гадаєш, він мені не брат? Вони всі — мої брати! Всі — мої сини! Vive la France![31] — вигукнула вона. Її очі гнівно блищали. — Vive la France!
І, наче за наказом, старі люди позаду мене миттєво забули про спів і луною відгукнулися:
— Vive la France!
Молодий солдат хутко озирнувся, мабуть, очікуючи наказів від старшого за званням, але в цю мить його відволікли крики в кінці колони. Один бранець скористався заворушенням, аби вирватися на волю. Молодий чоловік із рукою на перев’язі вислизнув з колони й кинувся тікати через майдан.
Комендант, який стояв разом із двома офіцерами біля розбитої статуї мера Леклерка, побачив його першим.
— Halt![32] — закричав він. Той лише припустив швидше, гублячи на бігу завеликий черевик. — HALT!
Бранець кинув свій рюкзак і понісся вперед на всій швидкості. Він спіткнувся, загубивши другий черевик, але якось утримав рівновагу. От-от він зникне за рогом. Комендант висмикнув пістолет із кобури. Перш ніж я зрозуміла, що відбувається, він підняв руку, прицілився й вистрелив. Було чути глухий тріск, коли хлопець упав на землю.
Світ навколо зупинився. Птахи змовкли. Ми непорушно дивилися на безрушне тіло на бруківці. З грудей Елен вирвався тихий стогін. Вона спробувала була підійти до нього, але комендант наказав нам усім лишатися на місці. Він вигукнув щось німецькою, і солдати підняли рушниці, наставивши їх на решту бранців.
Ніхто не ворухнувся. Полонені дивилися в землю. Здавалося, їх анітрохи не здивував такий розвиток подій. Елен затиснула рота руками й затремтіла, шепочучи щось нерозбірливе. Я обійняла її рукою за талію. Я чула власний нерівний подих.
Бадьорим кроком комендант відійшов від нас, прямуючи до в’язня. Наблизившись до нього, він присів навпочіпки і притиснув пальці до щелепи юнака. Темно-червона кров заливала зношений піджак мерця. Я бачила, як застигло дивляться через майдан його неживі очі. З хвилину комендант сидів на місці, потім підвівся. Німецькі офіцери рушили до нього, але він жестом наказав їм повернутися в стрій. І попрямував назад, заштовхуючи пістолет до кобури. На мить він зупинився, проходячи повз мера.
— Ви зробите необхідні розпорядження, — сказав він.
Мер кивнув. Я бачила, як дрібно тремтить його щелепа.
Пролунав вигук, і колона рушила далі. Бранці похилили голови. Жінки Сент-Перонни, не криючись, ридали в хустинки. Тіло зім’ятою купою плоті й ганчір’я лежало неподалік від нас, посеред вулиці де Бастід.
Менш ніж за хвилину після того, як німецькі війська забралися геть, годинник Рене Ґреньє в цілковитій тиші скорботно пробив чверть по першій.
Того вечора в «Червоному півні» панувала атмосфера майже повної тверезості. Комендант не намагався зав’язати розмову, так само як і я не подавала жодного вигляду, що бажаю спілкуватися. Ми з Елен подавали страви, мили посуд і залишалися в кухні якомога довше. Я не мала апетиту. У мене з голови не йшов той бідолашний юнак в обвислому лахмітті й завеликих черевиках, що злітають із ніг, коли він тікає назустріч смерті.
31
Хай живе Франція! (фр.)
32
Стояти! (нім.)