Дівчина, яку ти покинув

— Але ж це жахливо, — сказав він, притишивши голос. — Це найгірший спів, який я будь-коли чув.

— Будь ласка… не зупиняйте їх. Ви ж чуєте, це лише невинні сільські пісні. Маленька втіха для старих людей — раз на рік заспівати пісень рідної землі. Ви ж можете це зрозуміти.

— Вони співатимуть отак весь день?

Турбувало його не саме зібрання. Він був як мій чоловік: фізично не зносив будь-якого мистецтва, що не було прекрасним.

— Можливо.

Комендант завмер, уважно прислухаючись. Я раптом занепокоїлась: якщо його музичний слух такий самий тонкий, як його художній смак, він може почути бій годинника поза всім цим гамором.

— Я хотіла спитати, що ви бажаєте сьогодні на вечерю, — раптом промовила я.

— Що?

— Чи є у вас якісь побажання. Я маю на увазі: вибір продуктів у нас обмежений, звісно, але є певний вибір страв, які я могла б приготувати для вас.

Я бачила, як мадам Пуалан крадькома змахує руками, закликаючи решту співати гучніше.

Схоже було, що мої слова спантеличили коменданта. Я усміхнулась, і на мить вираз його обличчя пом’якшав.

— Це дуже… — почав він, але відразу змовк.

По вулиці біг Тьєррі Артой, його вовняний шарф маяв на вітрі. Він показував на щось у себе за спиною.

— Військовополонені!

Комендант різко обернувся до солдатів, які вже збиралися на майдані. Про мене було відразу ж забуто. Я зачекала, доки він піде, а тоді поспішила до хору літніх співунів. Елен і відвідувачі «Червоного півня», вочевидь, почувши заворушення, визирали з вікон. Дехто вийшов на тротуар.

Усі миттєво принишкли. А тоді на головній вулиці з’явилися вони — близько сотні чоловіків, вишикуваних у маленьку колону. Поряд зі мною старі продовжували співати. Коли вони зрозуміли, що зараз відбувається в них на очах, їхні голоси здригнулись, але потім знов рішуче зазвучали на повну силу.

Мабуть, не було серед нас жодного чоловіка, жодної жінки, чий тривожний погляд у цю мить не пробігав рядами полонених солдатів, шукаючи знайоме обличчя. Та й не знайшовши таких, ми не мали полегшення. Чи ці люди, які понуро шкутильгають повз нас, справді французи? Вони виглядали зовсім худими, сивими та зламаними, їхній одяг звисав з охлялих тіл, їхні рани прикривали старі брудні бинти. Опустивши голови, люди проходили в кількох футах від нас у супроводі німецького конвою попереду й позаду колони, і ми безсилі були щось зробити, крім як дивитися.

Я чула, як поряд рішуче наростає спів, несподівано злагоджений і гармонійний:

«Стою під вітром, під дощем, співаю: байлеро-леро…»

Мені перехопило горло від думки, що за багато миль звідси так само під конвоєм ведуть Едуарда. Я відчула, як Елен стиснула мою руку, і знала, що вона думає про те саме.