Подорож у безвихідь

Стривай! Уранці, коли вони вирушали в дорогу, цей божевільний був настільки збуджений, що не замкнув дверей гаража. Господи, він же дійсно забув їх замкнути! Зараз це згадалося дуже чітко. Вони вийшли, сіли в червону «Ладу» — і все.

Ця згадка поклала край сумнівам і ваганням, додавши Андрієві сил, і він мало не побіг, хоч чіткого напрямку ще й не визначив. Ним опанувала жага дії. Потрібно було лише трохи везіння. Ну зовсім трохи!

Думаючи лише про одне, благаючи долю, щоб двері гаража виявилися досі відчиненими, Андрій ішов у бік міста. Якнайшвидше дістатися до схованки з документами, поки його шукають в іншому місці. Принаймні так мало бути. Нікому з них не повинно спасти на думку, що той, хто щойно видерся з обіймів смерті, кинеться одразу назад.

Далеко на обрії вростали в небеса труби електростанції. Здавалося — лише тримай на них курс, і за якусь годину будеш там. Та минула година, друга, третя… Починало смеркатися. А труби майже не наблизились. Хіба, трохи збільшилися. У ногах гуло. Андрій зупинився й витяг з кишені плаща банку з симпатичним свинячим рильцем на етикетці, що вже кілька годин калатала по стегні. Напис «Свинина з квасолею» також виглядав апетитно. Він сів на траву й узявся здирати кришку з банки трубою, прихопленою з машини. Запах їжі, що, наче чарівний джин, вихопився звідти, стиснув шлунок у якомусь божевільному спазмі. Зігнута навпіл металева кришка стала непоганою ложкою. Банка вмить спорожніла, і настрій Андрія одразу покращився.

Ідучи польовою дорогою, він продовжував тримати курс на димарі, що височіли на обрії. Під ноги весь час траплявся якийсь непотріб, а на додачу труба, засунута за ремінь штанів, що прислужилася поки що як відкривачка, заважала йти. Але позбутися своєї єдиної зброї Андрій не хотів. Він витягнув її з-за пояса і поніс у руці. Над обрієм залишилась лише вузька палаюча смужка, яка танула на очах. Три чорні димарі, що здіймалися в небо над електростанцією, пронизували її наскрізь. Та вона невблаганно згасала, і цей єдиний орієнтир поступово зникав у мороці. Скоро все навколо поглинула ніч.

Блукання в темряві тривало ще години три. Світліший край неба на заході допомагав якийсь час тримати правильний курс, пізніше серед хмарного неба з’явилося кілька зірок і він спробував орієнтуватися по них.

А потім Андрій почув якийсь шум, дуже характерний. Спершу подумав, що це йому вчувається. Але шум не зникав. І тільки коли з’явився легкий свіжий вітерець з характерним запахом, він зрозумів: поблизу було водосховище. З кожним кроком усе чіткіше чулося, як б’є невеличка хвиля. Ще трохи — і він вийшов на берег. Небо зовсім проясніло, вийшов повний місяць, малюючи на воді золоту доріжку. Розміри водоймища вражали — протилежного берега видно не було. Водосховище дихало потужно й рівно, наче якийсь велетенський сплячий організм. Берег був голий, лише де-не-де траплялися рідкі, вибиті хвилею острівці куцого очерету. Під ногами хрустів пісок, перемішаний з намулом.