Ru
- Автор: Тхюи Ким
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-88-5
- Переводчик: Зоя Борисюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ru». Краткое содержание книги:
Кім Тхюї — одна з цих «людей із човна», які втекли з пекла, щоб знайти порятунок в іншому білому краї. І невеличкими оповідями, історійками, афоризмами вона помалу малює образ квебекської пані з в’єтнамським акцентом, якій вдалося (чи, радше, яка мусила) пристосуватися до вторгнення комуністів, вижити у переповненому таборі для біженців, навчитися західному способу життя і, зрештою, звикнути до материнства. Через поетичність і гумор читати цю книжку — суцільне задоволення.
Французькою RU означає «струмочок», у переносному значенні «витікання, потік, циркуляція» (сліз, крові, грошей) (Le Robert historique). В’єтнамською RU означає «колискова», «колисати». І це досконала назва для цього невеликого, однак сильного роману.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».
Якось увечері, зайшовши в ресторан за якимось чоловіком, в якого мочка вуха була розрізана так, як в одного з солдатів-комуністів, який оселився в нашому домі в Сайгоні, у щілині між двома панелями приватного залу я помітила шість тендітних дівчат, які з грубо нафарбованими обличчями, в туфельках-човниках стояли в ряд попід стіною, їхні повністю оголені тіла тремтіли в миготливому неоновому світлі. Група з шести чоловіків цілилась у дівчат американськими стодоларовими купюрами, тісно скрученими, складеними вдвоє й затягнутими гумкою. Купюри пролітали через закурену залу з шаленою швидкістю, наче кулі, і вражали немов би прозору дівочу шкіру.
Упродовж перших місяців перебування у Сайгоні мені лестило, коли люди сприймали мене за ескорт мого патрона, незважаючи на мій брендовий костюм і строгі підбори, адже це означало, що я все ще молода, струнка і тендітна. Однак, коли я побачила цю сцену, де дівчата мусили нахилятися, щоб підібрати стодоларові, скручені в тугі кульки банкноти, розкидані в них під ногами, з поваги до них мене більше тішили ті лестощі, бо за тими омріяними тілами, за тими юними роками життя вони, своєю чергою, несли невидимий тягар історії В’єтнаму на кшталт жінок із зігнутими спинами.
Як дехто з дівчат із надто ніжною шкірою, які вже не могли терпіти тих ударів, я пішла відтіля, не дочекавшися третьої серії вистрілів. Я вийшла з ресторану, мої вуха були закладені не від звуку цокання склянками з алкоголем, а від невловимого звуку від удару банкнот об їхню шкіру. Я вийшла з ресторану, а в моїй голові лунало стоїчне мовчання дівчат, які там іще залишилися, в яких вистачило сили кинути виклик занепаду, які позбавляли гроші їхньої сили й ставали недоторканними, нескореними.
Коли в Монреалі чи деінде мені зустрічаються дівчата, які навмисно, з власної волі калічать своє тіло, щоб мати шрами, малюнок яких назавжди залишиться на їхній шкірі, потайки не можу не побажати, щоб на їхньому шляху трапилися ті інші дівчата, в яких також є постійні шрами, але вони аж такі глибокі, що неозброєним оком годі й помітити. Мені хотілося б поставити їх одних перед одними і почути, як вони порівнюватимуть бажаний шрам із завданим, один — витратний, інший — прибутковий, один — видимий, інший — непроникний, один — поверховий, інший — незмірний, один — вимальований, інший — безформний.
У тітки Сім також є шрам унизу на животі, слід від однієї з її ескапад у лабіринт вуличок, де вона прослизала поміж торговцями морозивом, продавцями шкіряних капців, сусідами, які сварилися, жінками, які гнівалися, і чоловіками з ерекцією. Хто з тих чоловіків був батьком її дитини? Ніхто не наважився розпитувати тітку Сім, оскільки нам довелося обманювати її впродовж усього періоду вагітності, щоб оберегти від її власного живота, який ховали під одягом черниць із церкви Птахів. Сестри називали її Жозеттою і вчили писати своє ім’я, малюючи літери пунктиром. Жозетта так і не дізналася, ні чому вона товстішала, ні чому, прокинувшись якось із глибокого сну, раптом схудла. Вона тільки й знала, що прийомний син тітки Чотири, як і вона, тікав щоразу, коли йому вдавалося. Він зі швидкістю світла гасав тими самими вуличками, тримаючи сандалики в руках, щоб підошвами відчувати тепло асфальту, консистенцію екскрементів, ріжучий край осколка розбитої пляшки. Він пробíгав усе своє дитинство. І впродовж усього його дитинства ми, малі й дорослі, нас було десятеро, п’ятнадцятеро, інколи двадцятеро, щомісяця патрулювали околиці. Одного дня ми повернулися, спіймавши облизня, так само, як наші слуги й сусіди. Він зник із нашого життя там, де з’явився, залишивши про себе єдиний спогад — шрам над лобком матері.
Мій син Анрі також тікає з дому. Він біжить до річки, що на іншому боці автостради, бульвару, вулиці, парку та ще однієї вулиці. Він біжить до води, де ритмічність і постійний рух хвиль на плесі його гіпнотизують, заспокоюють і захищають. Я навчилася бути тінню в його тіні, щоб іти за ним назирці, але так, щоб на нього не тиснути, його не стривожити, не збентежити. Одного разу я на якусь мить розгубилася і раптом побачила, як він кинувся напереріз автомобілям, неймовірно жвавий і піднесений. Мені аж подих перехопило від співставлення його радості, такої неочікуваної і такої рідкісної, і мого страху побачити його тіло, яке злітає в повітря над бампером. Чи ж треба було заплющити очі й уповільнити біг, щоб не стати очевидцем зіткнення, щоб вижити? Материнство наділило мене любов’ю, яка розриває моє серце, роздуває, збиває його з ритму і враз виштовхнуло з грудної клітини, коли я побачила свого старшого сина Паскаля, який узявся бозна звідки, схопив і прикрив брата на свіжоскошеному газоні посеред бульвару. Паскаль упав на брата, наче той ангел з товстенькими ніжками, рожево-цукерковими щічками і піднятим у повітря манюнім великим пальцем.