Сон кельта

Вони прогулювалися навколо Матаді, до міста Віві, яке вже не існувало, першої і скороминущої столиці колонії, від якої не залишилися навіть руїни, й доходили до самого впадіння річки Мпозо, де, згідно з легендою, урвища та водоверті водоспадів Лівінґстона та Казана Диявола зупинили португальця Дієґо Као чотири століття тому. На рівнині Луфунді Роджер Кейсмент показав молодому полякові місце, де дослідник і мандрівник Генрі Мортон Стенлі побудував свою першу оселю, яку згодом знищила пожежа. Але насамперед вони розмовляли, розмовляли дуже багато й про дуже багато речей, головним чином про те, що відбувалося в цій новоспеченій Незалежній Державі Конго, куди Конрад уперше ступив ногою і де Роджер прожив уже шість років. За небагато днів їхньої дружби польський моряк мав уже дуже виразне уявлення про ту країну, в якій мав намір працювати. І як він сказав Роджерові, коли зібрався попрощатися з ним у суботу 28 червня 1890 року, відпливаючи до Кришталевих гір, «заповнив усі свої клітини». Так він йому сказав зі своїм скрипучим і повнозвучним акцентом: «Ви заповнили мені всі клітини, Кейсмент. Ті, що призначалися для Леопольда Другого, ті, що призначалися для Незалежної Держави Конго. А може, й ті, що призначалися для життя». І повторив із драматичними відтінками в голосі: «Заповнили мені всі клітини».

Вони бачилися ще кілька разів, під час подорожей Роджера до Лондона, й обмінялися кількома листами. Через тринадцять років після їхньої першої зустрічі, у червні 1903 року, Кейсмент, який тоді перебубав в Англії, одержав запрошення від Джозефа Конрада (тоді він уже називався так і був славетним письменником) провести кінець тижня в Пент-Фармі, його заміському будиночку в Гайті, графство Кент. Автор романів жив там із дружиною й сином життям скромним і самотнім. Роджер зберіг палкий спогад про ті два дні, проведені в товаристві письменника. Тепер він мав нитки сивини у волоссі й густу бороду, здобув і розвинув певну інтелектуальну зухвалість у своїй манері висловлювати думки. Але з ним він був надзвичайно щирим. Коли Роджер привітав його з романом, написаним на конголезьку тему, «Серце темряви», який він щойно прочитав і який — так він йому сказав — перевернув йому нутрощі, бо там із надзвичайною силою були описані жахіття, які творилися в Конго, Конрад підняв обидві руки, щоб урвати його захоплену мову.

— Вас можна вважати співавтором цієї книжки, Кейсмент, — сказав він, плеснувши його по плечах. — Я ніколи не написав би її без вашої допомоги. Ви мені тоді відкрили очі. На Африку, на Незалежну Державу Конго. Й на хижака в людській подобі.

Коли вони сиділи вдвох після вечері — тактовна пані Конрад, жінка дуже скромного походження, й малий син пішли спочивати, — письменник після другого келиха портвейну сказав Роджерові: за те, що він робить для конголезьких тубільців, він заслуговує називатися «британським Бартоломе де лас Касас»[2]. Роджер почервонів до вух, почувши таку похвалу. Як стало можливим, що чоловік, який цінував його так високо, який допомагав йому та Едмундові Д. Морелу в їхній кампанії проти Леопольда Другого, відмовився підписати документ, у якому було лише висловлено прохання, щоб йому замінили страту іншим покаранням? Яким чином цей підпис міг скомпрометувати його перед урядом?