Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша
- Автор: Митрофаненко Юрий Станиславович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-189-453-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша». Краткое содержание книги:
Тимчасово виконуючий обов'язки повітового коменданта Яворський запросив городян вшанувати пам'ять полеглих, яких після літургії і відспівування в соборі мали поховати на кавалерійському плацу. Церемонію супроводжували два січові полки з оркестром, кінний дивізіон на чолі з отаманом Вербицьким (пораненим під час бою) і галицький український курінь. На труні галицького січовика, студента-юриста останнього курсу Львівського університету Олександра Стеця був вінок з написом «Від отамана і товаришів українського галицького куреня — борцеві за волю України». Їх було урочисто поховано 22 грудня на Кавалерійському плацу поруч із жертвами «народного повстання». Наприкінці місяця від ран померлу ще два захисники міста, козаки кулеметної роти, яких теж поховали на плацу.
В цей же час тривала боротьба за владу в Глодосах, де загін більшовиків на чолі з Митрофаном Кальком роззброїв прихильників УНР, на чолі з їхнім отаманом Василем Недайкашею, і проголосив у селі більшовицьку владу, яка втім протрималася недовго. Вже 20 грудня влада УНР придушила повстання.
Тим часом повстанський рух набував розмаху. Одні селянські загони симпатизували Директорії на чолі з В. Винниченком, інші підтримували популярні більшовицькі гасла (наприклад в селі Глодоси одночасно діяли два загони — пробільшовицький та національний уенерівський).
Восени 1918 р. на землях сучасної Кіровоградщини виник григор'євський рух. Його керівником став отаман Никифор Григоров. Одна з найбільш загадкових постатей повстанського руху в Україні. Точно невідома дата його народження: це не виявлено ані в церковних книгах, не знайшлося його справи серед колишніх офіцерів російської армії. Тому про рік його народження відомо лише зі спогадів. Точно не з'ясовано місце народження: або Поділля, або ж тодішня Херсонщина. За спогадами місцевих повстанців він прибув у Григорівку та Верблюжку (нині сусідні села Новгородківського району) з Олександрії, де мав будинок (хату). Про наявність житла в Григорова згадував навіть В. Антонов-Овсієнко. Тривалий час існувала плутанина із його іменем. В різних дослідженнях зустрічається кілька варіантів імені отамана Григор'єва: Матвій, Микола, Никифор, Нечипір. Як же його звали насправді? Вдалося виявити лише одне джерело, де вказано ім'я отамана. Незважаючи на значний масив документів, підписаних Григор'євим, імені він ніколи не зазначав. Це лист його брата Олександра Григорова, який вперше опублікував дослідник Михайло Раковський. У цьому листі міститься заклик до червоноармійців «не підтримувати мого брата Никифора Григор'єва». Никифором його також називає і Михайло Дорошенко, повстанець з Цибулевого.
Також прийнятним можна вважати й ім'я Нечипір, яке є одним з варіантів імені Никифор. Зокрема, по-батькові командарма армії УНР Василя Тютюнника називали і писали як Никифорович, так і Нечипорович. Недаремно Ю. Яновський, який певний час був сусідом по кімнаті Юрка Тютюнника, який був начальником штабу в Григор'єва, у романі «Чотири шаблі» ватажка повстанців Марченка (прототипом якого був саме Григор'єв, чому є чимало доказів) назвав Нечипором Олександровичем. Є плутанина і з прізвищем отамана. М. Дорошенко справжнім прізвищем отамана вважає «Серветник». Дослідник Ярослав Тинченко в бібліографічному довіднику «Офіцерський корпус армії УНР» поруч з прізвищем Григор'єв використовує Серветник. А от нащадки отамана рішуче заперечують це! Мені довелося поспілкуватися з родичкою отамана Н. Григор'єва (його племінницею), яка рішуче заперечила, що він Серветник, зазначивши, що ніколи не чула про такий факт і зазначила, що називали його найчастіше Нечипір.
Отже, за спогадами повстанця з Верблюжки Аврама Останнього Н. Григор'єв прибув до сіл Верблюжка та Григорівка влітку 1918 р. та очолив уже створений загін, який швидко поповнювався місцевими селянами. В листопаді Григор'єв прибув до села Цибулеве, ліквідував гетьманську адміністрацію. Армія росла як на дріжджах, про що Григор'єв сповіщав С. Петлюру. Отаман вже разом з Ю. Тютюнником із сусідньої Звенигородщини пройшов через села Веселий Кут, Плоске, Дмитрівку, Диківку, Косівку. Елітою його армії була знамениті верблюжці, селяни Верблюжки, майбутні переможці Антанти та володарі Одеси. Н. Григор'єв добре знав Олександрію, тому в грудні легко захопив місто. Його військо зросло до кількох тисяч. Н. Григор'єв став керівником однієї з найбільших військових частин Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, штаб якої під керівництвом іншого уродженця нашого краю Андрія Гулого-Гуленка був у Єлисаветграді. Під впливом своїх успіхів він отримав від Директорії титул «отамана Херсонщини і Таврії». Н. Григор'єв не гаяв часу і готувався до «рейкової війни». М. Дорошенко згадував: «по станціях збирав вагони, робив ешелони і розміщував у них своє військо. За не цілий місяць у нього вже була чимала армія». Так розпочинався шлях майбутнього війська Григор'єва, яке було потужною і впливовою силою протягом першої половини 1919 р.
Отже, протягом 1917-1918 рр. на теренах нашого краю відбувалася справжня селянська війна. Але закон життя полягає в тому, що навіть війна не позбавляє людину бажання жити та творити. Протягом 1917-1918 рр. відкривалися «Просвіти», гімназії, влаштовувалися музичні концерти, творили поети та письменники. Під впливом часу, коли «подешевел человек за революцию», як писав О. Толстой, знаходилися мрійники, які боронили панські садиби з чарівними деревами, а не лише розглядали їх як засіб для опалення. Інший висновок — це активний український рух на теренах, які росіяни традиційно вважали належним до Новоросії, російськомовним й неукраїнським. Слабкість більшовицької влади без зовнішньої підтримки, поразка проросійських сил під час протигетьманського повстання на противагу єднанню мешканців підросійської України з УСС з Галичини, результати виборів до установчих зборів довели високий потенціал українського повстанського руху національної течії на теренах нашого краю. На жаль, цьому рухові бракувало єдності, що яскраво покаже рік 1919.
Революційні процеси
на теренах краю
Глава 1.
В. Сергеєв.
«Битва революцій» на теренах Олександрійського повіту
Олександрійський повіт був одним із найвіддаленіших від губернського центру. Повітовий центр — м. Олександрія. Його площа сягала 855 455 десятин (8,5 тис. кв. верст), що становило 13,8 відсотка загальної площі губернії. Чисельність населення повіту на 1 січня 1914 року складала 517 215 осіб (258 905 чоловіків та 288 310 жінок).
Нинішня Світловодщина входила до складу 7 волостей Олександрійського повіту (Глинської, Іванківецької, Косівської, Миронівської, Новогеоргіївської, Павлиської та Стецівської). Всього ж повіт нараховував 31 волость. Заштатне місто Новогеоргіївськ було резиденцією мирового судді 9-ої дільниці, а також пристава, чиї повноваження простягалися на Миронівську та Братолюбівську волості.
Телеграфна звістка про зречення царя Миколи Другого блискавично надійшла до великих міст Херсонської губернії. Зокрема, в «Одесских новостях» інформація про повалення царату з'явилася вже 2 березня 1917 року. В двадцятих числах місяця згідно з рішенням Одеського виконавчого комітету новоутвореної Ради робітничих депутатів до найвіддаленіших куточків Херсонщини вирушили кілька десятків агітаційних «летючих загонів». Ці імпровізовані формування мали забезпечити організацію селянських сходів для виборів до нових органів самоуправління — місцевих комітетів. У офіційному ж губернському часописі тексти телеграми останнього російського імператора про відречення, листа великого князя Михайла Олександровича про відмову від престолу, а також перші укази столичного Тимчасового уряду побачили світ тільки 29 березня (11 квітня за н. ст.) 1917 року.
Олександрійці мали свою людину в Петрограді. Краєзнавець Віктор Голобородько виявив факт, що під час Лютневої революції в Петрограді перебував Володимир Закржевський — олександрієць, член Державної думи. Він звернувся із відозвою до населення Олександрійського повіту, намагаючись пояснити, що відбулося в столиці: «Державна Дума за підтримки робітників та армії скинула уряд, який став ненависним народу, закликав зберігати спокій, порядок та організованість, підкреслюючи, що всі суперечки незабаром будуть вирішені після скликання Установчих зборів».