Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша
- Автор: Митрофаненко Юрий Станиславович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-189-453-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша». Краткое содержание книги:
Тіна Книшенко також згадувала про участь галицьких українців у відновленні УНР у місті на Інгулі. «В Єлисаветграді звернули увагу на галичан, що повнили службу в австрійських частинах. Як довго їх держава існувала, то вони не могли безкарно їх покидати. Щойно в листопаді 1918 р., коли розсипалась Австро-Угорщина, вони звільнилися з війська. Правда, в тому часі створилась Зах. Українська Республіка, що потребувала їх захисту та й їх природньо тягнуло додому. Але ми переконували їх, що ціла Україна — це їхня батьківщина, що вона потребує їх помочі і вони добровільно рішили остатися. Для них почалося формування полку ім. полк. Богуна, чи радше т. зв. Богунівського полку». Після перемоги повстання формування полку продовжилося. Т. Книшенко згадувала: «я співдіяла в організуванні того полку. Завдяки тому, що я працювала в різних установах у Єлисаветграді, я була добре зорієнтована, звідкіля і як придбати одяг та все інше потрібне для новозаснованого полку. Отже мене йменовано старшиною доручень. У нашому полку бракувало старшин-галичан. Спершу був тільки один на прізвище Копцюх, але пізніше, коли ми вислали збіжжя до Галичини, то звідтіля прибуло ще двоє старшин».
Про Остапа Копцюха варто написати детальніше. Під час перебування в Єлисаветі коша Українських Січових Стрільців він був поручником, заступником голови етапної команди, мав гарні стосунки з одним з лідерів глодоських повстанців Фотієм Мелешком, довіреною особою Василя Вишиваного. У той період існувала ймовірність заміни Павла Скоропадського на Василя Вишиваного. Одним з прихильників такого варіанту зміни гетьмана був Остап Копцюх. Він фактично став довіреною особою Василя Вишиваного під час такої собі виборчої кампанії. О. Копцюх поширював листівки на підтримку В. Вишиваного. Ф. Мелешко залишив цікаві спогади про той епізод: «Особа Василя Вишиваного популяризувалася по всій Україні. Тисячі його фотографій розвозилися та роздавалися по цілій Україні. В Єлисаветі, сказати б, „Вишиванську пропаганду провадив не якийсь січовик, а згадуваний уже мною поруч, др. Копцюх... Др. Копцюх же неупинно мені говорив про його величність архікнязя Василя Вишиваного... Др. Копцюх дав і мені з пару тисяч фото-листівок з бравим на них В. Вишиваним. Декілька штук я їх роздав знайомим, а решту... що мав робити, мусив знищити, бо; ж тоді заступникові голові філії есерів (прихильників демократії — прим. авт.) не годилося вести так чи не так монархістську пропаганду. Тоді дивувала мене наївність доктора-правника поруч. Копцюха, але мені, звичайно, більше нічого не залишалося, як тільки „погоджуватися“ з його фантастичним мрійництвом. Попри таку характеристику, зазначимо, що від Ф. Мелешка перепадало на горіхи чи не всім його соратникам, не кажучи вже про опонентів), О. Копцюх таки був достатньо дієвою особою. Зокрема, в січні 1919 р. у Єлисаветі він формував 2-й січовий (Галицько-Український полк імені Богуна), до якого приєднався курінь гайдамаків Холодного Яру. З січня по червень 1919 р. О. Копцюх, напевне, воював пліч-о-пліч з холодноярцями і разом з ними повернувся до Холодного Яру. Бо в червні 1919 р. О. Копцюх, до речі, доктор права розробив проект Конституції Української Трудової Республіки, яка вражає своїм гарним стилем та глибоким змістом. Остап Копцюх мав псевдо: Остап Галичанський. Про його подальшу долю невідомо“».
Події протигетьманського повстання в Олександрії досліджував історик Ф. Шепель. Напередодні приходу до влади Директорії в цьому повітовому центрі існувало антигетьманське підпілля. Вони сприяли петлюрівцям (так тоді почали називати прихильників УНР) та григор'євцям захопити владу в місті та самостійно арештували начальника місцевої Державної варти Петрова. Одним з лідерів підпілля був Федір Квартюк — член УПСР (Українська партія соціалістів революціонерів). Пліч-о-пліч з ним діяли українські соціал-демократи лікар лазарета Іофан та діяч земства Коломієць. У Києві перемогу над Гетьманатом здобули пізніше, 14 грудня 1918 р. Відновлену УНР очолив наш земляк Володимир Винниченко.
Отже, в листопаді 1918 в Єлисаветі та сусідніх селах Гетьманат було повалено. Аналіз спогадів більшовиків доводить, що вагомої ролі в протигетьманському повстанні вони не відігравали. Сергій Гейко влучно прокоментував їхнє ставлення до повалення гетьманської влади в місті: «Український переворот став несподіванкою для більшовиків, які самі готувалися до повстання. Більшовицький ревком домовився з українськими силами про нейтралітет... Вони почали вступати до їхніх військових частин, щоб розкласти їх із середини і продовжували агітувати за радянську владу».
Німці мусили залишити Україну згідно з домовленостями з Антантою під час Комп'єнського перемир'я та Директорією в Києві, з якою вони домовилися про нейтралітет. На жаль, не все проходило в рамках цих домовленостей. Часом виникали непорозуміння між озброєними силами, які призводили до трагічних наслідків.
Сергій Шевченко дослідив етапи становлення влади Директорії УНР в Єлисаветграді. Сьомого грудня 1918 р. місцева газета «Наше життя» писала про повідомлення керівника (очевидно, Полтавця-Остряниці) канцелярії гетьмана Єлисаветградській управі, що з приводу відшкодування муніципальних витрат на очищення і освітлення приміщень кавучилища під час перебування австрійських військ слід зробити окреме клопотання. Але наступного дня прибулі німецькі улани зайняли частину училища. У місті створюється комітет громадської безпеки, до якого входять і колишні викладачі ЄКУ Гусєв та Акацатов. Повітовим військовим начальником і комендантом у цей час був Коваленко. Він мав виконувати телеграфне розпорядження Петлюри про затримання і передачу до суду осіб в неукраїнській військовій формі (це не стосувалося австрійців і німців). Невдовзі повітовим комісаром призначається Д. Хорунжий, комендантом міста і повіту — полковник В. Вільчинський, повітовим військовим начальником — штабскапітан Коляда (його замінить полковник Гациський), інтендантом — капітан Яворський. Головою Української національної спілки був Т.Я. Біланенко. 11 грудня «містом дефілювала сотня Івана Гонти» (сформована, як пише С. Волков, В. Акацатовим), позад якої рухався панцерний автомобіль. Через 4 дні біля думського під'їзду вишикувалися республіканські підрозділи на чолі з командиром Гаркушею та комісаром Хорунжим. Останній привітав гласних, котрі вийшли, перервавши засідання, і висловив сподівання про вирішення майбутніми українськими установчими зборами проблем «спокою та порядку».
Голова думи Метт (секретарем був Гусєв) подякував за вітання, виразивши сподівання на відновлення в Україні демократії та прийнявши від військовиків національний прапор, який вивісили над думою. Отаман залоги Єлисаветграда М. Вербицький та зав. формуванням Морського республіканського українського загону Ю. Дежур закликали всіх моряків «стати до боротьби за право і волю трудового народу». Запис до загону здійснювався в його штабі у «кавалерійській школі, флігель номер перший».
У цей фінансово нелегкий час «Просвіта» відремонтувала сцену, орендовану в приміщенні дворянського зібрання, де 15 грудня її драмгурток поставив спектакль І. Карпенка-Карого «Суєта суєт».
Здавалося, що місто поринає в мирний період свого життя. Проте 17 грудня 1918 р. черговий конфлікт з німцями призвів до кривавого бою на станції Єлисаветград. Німці, всупереч наказу Директорії УНР, намагалися проїхати залізницею до Знам'янки. Але начальник станції, посилаючись на наказ Головного Отамана С. Петлюри, запропонував обрати інший шлях. Німці без попередження відкрили вогонь по українських вояках, захисниках станції. (В місті тоді дислокувалися 1 та 2-й Січові полки, кінний дивізіон отамана Д. Вербицького, галицький курінь). Українські вояки прийняли бій. Вони оточили залізничний вокзал та розібрали шлях на Знам'янку. Сутичка тривала дві години і завершилася перемогою українців. Німці відступили. В полон потрапили 300 німецьких вояків. Українські частини втратили 10 осіб, серед них були галичани, колишні усуси, які лишилися в Єлисаветі.