Не повертайся спиною до звіра
- Автор: Ковтун Тетяна
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Не повертайся спиною до звіра». Краткое содержание книги:
В епілозі перед читачем поставав портрет героя, написаний у стилі доби соцреалізму. «Цей чоловік із вічно стомленими очима й великими селянськими руками — справді знакова постать для України. Сподіваємось, пройшовши з Божою поміччю вогонь і воду, він пройде й мідні труби». «Але парадокс: попри всі наїзди, прем’єр живіший за всіх живих», — підсумував свою статтю Олесь. Останнього речення можна було б і не писати, — подумав Євген, ховаючи газету, щоб відвезти додому, дідові «на пробу».
Уже понад рік «Моя Україна» залишалась єдиною газетою, лояльною до прем’єра. Дехто з політиків у приватних розмовах припускав, що це видання насправді належить самому. Подейкували, начебто сам Чорнята поширює ці чутки, щодня походжаючи в кулуарах Верховної Ради, аби рекрутувати спонсорів для свого підприємства. Втім, нікого не дивувало, що щоденного україномовного видання відчував фінансову скруту. Вважалося, що газетний бізнес в Україні з часу здобуття незалежності не має перспектив стати прибутковим.
Була в Дмитра Віталійовича риса, яка відкривала недругам простір для критики. Він силкувався постійно бути з Пасічником, домагаючись вирішення своїх проблем. Говорили про його особливу пристрасть до кадрових призначень. Якось сам Чорнята прилюдно розповів, як добирали кандидата на посаду одного з «губернаторів». «Можна зробити висновок, який вплив має зараз на Банковій цей редактор і ким він себе уявляє», — глузувала одна з газет.
Але Чорнята вірив у свою справу і старанно підтримував дух колективу. Тим більше, що позаду залишилися найскрутніші часи, коли працівники газети по три місяці не отримували зарплати. У той період редакцію залишила тільки одна журналістка. Решта вистояла. Наближався новий рік, яким відкривалося наступне тисячоліття. Україна мала проявити себе як нація — потужно і велично. Прем’єр, якого банкіри ладнали на президента, повинен був зіграти в цьому поступі вирішальну роль. А журналісти його газети є бійцями на звитяжному шляху. Такими словами редактор розпочав підсумкову «летучку».
Майже завжди оглядачі на таких нарадах співали осанну своїй газеті. Даремно гостра на слово кореспондентка Марія Іванко, з огляду на свій чималий досвід, закликала реалістично оцінювати місце і роль видання на ринку засобів масової інформації. Редактор не сприймав критики і стояв на своєму, як матрос Желєзняк.
Багато в чому «Моя Україна» справді здавалася цікавішою за інші газети. Оперативний, дотепний коментар до резонансних політичних подій, ексклюзивні інтерв’ю, яких домагався Чорнята завдяки своїм зв’язкам, організований або ж випадковий витік інформації — все це виокремлювало газету з-поміж інших видань. Щоденна політична сторінка була її брендом. Те, що газета мала другий за обсягом наклад з-поміж україномовних часописів, також збільшувало її вагу. Тут цінували літературну вправність своїх кореспондентів. Сільське походження і молодий вік багатьох під час найму на роботу були невипадковими; у газеті заохочувалася так звана «свіжість мовних засобів».
Євген уже пересвідчився на власному досвіді: імунітетом проти критики володіли переважно журналісти, які писали на теми політики, міжнародного життя і культури. Журналісти, які займалися соціальними, економічними або медичними темами, майже завжди комплексували через вторинність і другорядність своєї роботи і часто звільнялися за власним бажанням. Їхні публікації помічали на «летучках» лише тоді, коли в них бринила бодай найслабша політична нотка.
Особливо безжально лупцювали так званих корифеїв від журналістики — двох-трьох кореспондентів, яким було за сорок. Подейкували, що в такий спосіб Чорнята мстився за всі образи, завдані йому в молоді літа старшими колегами.
Градус у слоїку з павучками підтримували штучно. Як головний інженер бренду, Олесь Холодій потребував такої температури. Поки стабільність редакційного життя трималася на трьох китах — забезпеченості папером, юридичному захисті й спонсорстві дружньої політичної сили, зовні все мало цілком пристойний вигляд. Здавалося навіть, що ось-ось вдасться відвоювати нішу, яку займала на ринку інформації вічна супротивниця «Моєї України» — «Київська фортеця». Однак насправді творчий потенціал газети не міцнішав. Поки що не для багатьох у редакції це було очевидним.