Правила гри. Частина перша
- Автор: Арєнєв Володимир
- Серия: Правила гри #1
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966 7831 53-1
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Правила гри. Частина перша». Краткое содержание книги:
Герой нового роману Володимира Арєнєва провадить небезпечне розслідування дивних подій у замкнутій вежі-музеї, мріючи заробити цим купу грошей та вічну славу Шерлока Холмса.
Класичний сюжет класичного детективу, скажете ви. І помилитеся, бо раптом побачите перед собою епічний роман-фентезі, а потім — трилер. І відірватися від цієї гримучої суміші жанрів — марні сподівання. Палацові інтриги, тіні давніх богів, занепад династії Пресвітлих, війна та кров…
Хочете дізнатися, хто диктує правила цієї гри? Читайте! А ми гарантуємо, що результат перевершить усі ваші сподівання!
— Звісно, — я розвів руками. — Мене протримали цілий день голодного, а потім допустили до столу. Не плакати ж!
— Що ж, смачного, — вона пішла.
Я подумки вилаяв себе: потрібно тримати емоції під жорсткішим контролем. Якщо й Мугід бачив мене усміхненим… Хоча… — чи не приписую я йому надто великої завбачливості? До того ж, я не завтра збираюся це зробити. Врешті-решт, зупинити він мене не зможе — я подбаю, аби все виглядало правдоподібно…
«Академік» також побажав доброї ночі й пішов. За столом звільнилися місця, і клятий журналіст підсунувся ближче до мене, шалено блимаючи очима. Я стримався, але серйозно розмірковував про те, щоб заїхати у нахабну пику.
— Мовчіть! — звелів я, варто було Данкенові розтулити рота. — Поки їм — ні слова.
Він завмер, навіть затамував подих — потім хрипло розреготався і вимовив:
— Передайте, будь ласка, он той салат.
Я пересилив себе і незворушно передав салат. Рогаті демони! Що се означає?
Він спокійнісінько наклав грибів та ще чогось, потім, подякувавши, повернув тарілку. Я поставив її на місце і здивовано витріщився на писаку.
— Що все це означає?
— Потім, — він махнув виделкою, — дайте поїсти.
— Негайно поясніть, у чому справа! — гаркнув я. На той час людей за столом уже не залишилося, служники були надто далеко… та й начхати на служників!
— А не пішли б ви, — зневажливо проказав Данкен, длубаючись у тарілці.
Я, певна річ, не пішов. Угамувався і почав їсти, впевнений, що цей проноза заговорить. Замовчувати новини довго він не зможе; я бачив — його розпирало від хвилювання.
Нарешті він завершив трапезу і запитав:
— Не чекали?
— Авжеж! — суворо відповів я. — Ну то що це означає?
— Ви втратили свою… здатність впливати на мене за допомогою голосу, — Данкен розвів руками. — А я… набув іншої властивості.
— Якої? — у мене всередині все похололо.
Він усміхнувся:
— Не лякайтеся, Нулкере. Я лише можу бачити крізь стіни.
— «Лише»! — обурився я. — Вас такими абищицями не здивуєш, еге ж?
— Припиніть! — несподівано твердо наказав Данкен. — Якщо гадаєте, що я полинув від щастя до країни Богів, то помиляєтеся. Це дуже незручно… інколи. Вкрай важко заснути, знаєте, коли одна зі стін… коли там замість каменя — провалля.
— Так ви виявили це не щойно?! І мовчали?!
— Я намагався пояснити, але ж ви не давали й слова сказати!
Слід було визнати, що він має рацію.
— Даруйте, — промимрив я. — І що ви збираєтеся робити із цим своїм умінням?
— Не знаю.
Він усміхнувся:
— Здається, саме таку відповідь я отримав од вас не так давно. Тим паче, — напружено додав журналіст, — що я вже… я знову бачу все, як нормальна людина.
— Д-демони! — прошепотів я. — Схоже, починаю розуміти…
— Що?
— Нічого, — відповів я, переляканий до нестями. Віщі сни, здатність бачити крізь стіни, керування за допомогою голосу… А якщо — вбивство поглядом?..
Я пильно глянув на нього:
— Послухайте, Данкене. Ви мусите нікому не казати про це. Чуєте?
— Чути я чую. Та чому?
— Завтра, — пообіцяв я йому, — завтра все поясню. Якщо потраплю до бібліотеки. І…
— Так?
— Будьте обережні, — з цими словами я встав з-за столу і попрямував до себе.
Хотілося б знати, хто наступний? І чим все це скінчиться?
Працювати було неможливо, але перемагаючи втому й переляк, я сів за диктофон. Чим швидше закінчу, тим швидше…
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Коли всі зібралися за сніданком, я оглянув обличчя сприймачів. Але нічого не виявив. Тільки у Данкена під очима чорніли кола — певно, погано спав.
Після сніданку, спускаючись сходами, ми встигли обмінятися кількома фразами.
— Ну що? — запитав він стиха.
— Поки що нічого. А чому у вас вигляд, наче бачили поганий сон?
— Демони, це не мені наснився поганий сон! — обурено прошепотів журналіст. — Сусідка усю ніч голосила, наче біля її ліжка зібралися усі миші «Вежі». Втім, ні. Гадаю, навіть у цьому випадку вона б не репетувала з такою «наснагою».
— Стіни тут товсті, звук не пропускають, — зауважив я. — У вас що, з’явилася можливість чути крізь стіни?
— Та ні. Я серйозно кажу, а ви не вірите! До речі, її щось не видно.
— Кого?
— Моєї сусідки. Пам’ятаєте, така огрядна жіночка з фарбованим кучерявим волоссям?
— Пам’ятаю. Ну то й що…
— Не уявляю, — випередив він моє запитання. — З будь-якого приводу — жодної ідеї. Залишимо це на потім, гаразд?