Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Петров сказав, що йому поставили завдання очолити український уряд, який тоді німецька влада ще обіцяла українцям. Але дуже швидко стало зрозуміло, що ця обіцянка нею й залишиться: наступ на Радянський Союз ішов не так гладко, як можна було сподіватись, а водночас німці збагнули, що панькання з українськими націоналістами їм не на руку. Тому й почали розстрілювати декого з їхніх очільників, які ще сподівалися на реалізацію мрії про власну державу у складі Третього Райху.
Друге завдання Петрова (слухайте, слухайте!) полягало в — не більше й не менше — вбивстві Гітлера. Замах мав відбутись у Вінниці, все ретельно передбачили, продумали найменші деталі, тільки якраз у той момент Петрова начебто випередили німецькі генерали, які підготували для свого фюрера операцію «Валькірія».
Слухайте його, слухайте — і уявіть собі тільки цього вояку в недопасованій уніформі, що в одному місці була занадто тісна, а в іншому — занадто вільна. Цього асасина в перекошених окулярах, який незграбно пересувався перевальцем, професорським кроком, тягнучи на собі амуніцію та гвинтівку. Навіть уже після стількох років практики, 1945 року в Берліні уніформа на лейтенанті Z (він же — розвідник Іванов) висіла «як лантух», «його рухи були в тих мундирі і штанях мало не циркової незграбности, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки». Уявляєте, яким вправним рухом професійного вбивці цей чоловік знищує Гітлера?
Слухайте його, слухайте!
1931 року Йосип Каракіс отримав від командувача військами Українського військового округу Йони Еммануїловича Якіра шкіряне пальто за проєкт Дому Червоної Армії та фльоти у стилі неоампір. Після цього він зводить ресторан «Динамо», Єврейський театр, Будинок Червоної армії у Вінниці. 1936 року Каракіс відмовляється будувати дім для Командного складу військового округу в Георгіївському провулку, зовсім поруч із Софійським собором. Місце під будівництво визначили саме там, де два роки тому зруйнували храм Великомученика Георгія XI століття.
Людина, для якої сенс і форма існування втілюються у зведених стінах будівель, руйнування давніх храмів стає саморуйнуванням, автоагресією, недопустимою деструкцією. Віра для архітектора, навіть якщо він атеїст, має фізичний вимір. Вона співвідноситься з будівлею: тверда, як камінь, гладка і холодна, як мармур, висока, як колони і склепіння, осяйна, як вітраж; вона має деамбулаторій і дзвіниці, хори та царські врата, амвон і бабинець, її можна виміряти, розрахувати навантаження на тримальні конструкції, в ній можна між богослужіннями слухати лекції і переховуватися від небезпеки цілими селами разом із худобою.
Врешті, після тривалих суперечок, Каракіс не має виходу: він погоджується на будівництво. Але самовільно, на власний страх і ризик, на кілька десятків метрів пересуває власний проєкт, не зачепивши фундаментів зруйнованої церкви.
1937 року від нього вимагають знову. Цього разу — проєкт будівлі художньої школи для обдарованих радянських дітей на місці зруйнованої Десятинної церкви на Старокиївській горі. Каракіс не погоджується брати участь. Історія повторюється. Воно й не дивно: згодом у цій будівлі розташується історичний музей.
Каракіса залякують, на нього тиснуть, йому погрожують. Він довго тримається, але врешті високопоставлений доброзичливець, під столом наступивши на ногу, шепоче на вухо: «Не зробиш ти — все одно зробить хтось інший».
Будівля схожа на храм. Вона увінчує гору над Андріївським узвозом. Фасад її, як розкриті обійми, розвернутий до церкви, якої вже більше не існує.
Коли Каракіс оглядав Київ після війни — зруйновані будинки, діряві стіни, обвуглені кістяки будівель, — він повторював: «Найстрашніше, коли будинки не відкидають тіні».
1951 року, під час чергової хвилі «чисток», Каракісові нарешті пригадали його впертість, його відмови, його самовільні рішення. Пригадали обвалену стелю ресторану «Динамо». Спроби захистити від руйнувань давні храми. Цитування українського бароко у власних проєктах.
Архітектора арештували. Суд тривав понад два роки. Його звинуватили в «українському буржуазному націоналізмі», «космополітичних поглядах», «злочинному нехтуванні провідними ідеями партії». У найстрашніших гріхах.
Врешті — заборонили викладати і звільнили з Академії архітектури УРСР, вигнали з Київського інженерно-будівельного інституту. Його ім’я викинули з усіх енциклопедій і довідників, з книжок про архітектуру. Раптом будівлі, які він спроєктував, стали безіменними.