Вовк-тотем

Животи всіх трьох великих собак були роздуті, як бочки. Однак за військові звитяги потрібно вчасно нагороджувати — це традиційне військове правило, якого дотримували і в давнину, й сьогодні, і в Китаї, і за кордоном, це також і давнє правило монгольського степу. Тож Чень Чжень виніс із юрти чотири іриски «Білий кролик», щоб нагородити собак. Спочатку він дав дві цукерки Ерлану, той затис їх у пащі й, скосивши очі, почав спостерігати, як господар нагородить Хуанхуана й Еле. Помітивши, що ті отримали лише по одній цукерці, він самовдоволено розідрав зубами й пазурями обгортку, після чого почав їсти цукерку, цямкаючи. Хуанхуан та Еле, хоча й отримали на одну цукерку менше, ніж Ерлан, не заперечували проти цього й відразу ж почали їсти свою долю. Чень навіть запідозрив, що дичина, яку вони принесли в зубах, насправді була впольована Ерланом, а вони тільки допомогли йому принести її додому.

Запах крові відразу ж роздражнив Вовчика, він став на задні лапи, увібрав живіт, рідко покритий волосками, і, як скажений, замахав у повітрі передніми лапами. Чень навмисне не дивився в його бік, адже тоді Вовчик ще дужче почне затягувати ланцюг на собі. Тільки коли великі й малі собаки заспокоїлись, Чень пішов займатись великим байбаком. У степу багато різних гризунів, найчастіше тут можна зустріти ховраха, бурундука та польову мишу. Бурундуки в степу є скрізь, майже біля кожної юрти, метрів за п'ять-шість можна побачити нори цих звірят, а самі вони дуже часто стоять поруч із цими норами й пищать високими голосами. А іноді юрта встановлюється на кількох норах гризунів, і тоді вони дуже швидко переходять із харчування травою на об'їдки, крадуть зерно, молочні й м'ясні продукти, а на лантухах із продуктами залишають сліди своєї сечі, навіть можуть залазити в скриню із книжками й гризти їх. Збираючи речі до переїзду, люди часто знаходять у старих монгольських чоботах або полотняних капцях цілі кубла мишенят, схожих на м'ясистих хробаків, що дуже огидно. Як скотарі, так і молоді інтелігенти дуже дратувались через степових гризунів, а Чень Чжень і Ян Ке просто ненавиділи їх, оскільки вони попсували їм два класичних твори.

Бурундуки тут були приблизно такі ж великі, як і білки в горах у західному передмісті Пекіну, однак не мали таких великих хвостів, проте мали такі ж великі, як у білок, очі, хутро в них було сіро-зелене із жовтими й сірими плямками та смужками, а хвости були схожі на щітку із грубих волосків.

Як розповідав Старий Біліґ, у давнину в Монголії бурундуки були живими мішенями для дітлахів, які вправлялись у стрільбі з маленьких луків.

Злодії-бурундуки вміють швидко бігати, до того ж скрізь є їхні нори, тож якщо хоч трохи забаритись, випускаючи стрілу, гризун встигне сховатись у найближчій норі. А монгольським дітям батьки щодня загадують поцілити певну кількість мішеней, і, тільки виконавши це завдання, вони можуть повертатись додому їсти. Однак, з іншого боку, пускання стріл у гризунів — це також і весела гра для монгольських дітей, коли степ стає для них своєрідним парком з атракціонами. Вони часто так захоплюються грою, що навіть забувають про їжу. А коли дитина підростає, їй дають більший лук і вона починає вправлятись у стрільбі з лука по гризунах верхи. Один з генералів Чингісхана, який брав участь у підкоренні Росії,[154] відомий на всю Монголію диво-стрілок Джебе загартував своє мистецтво саме у такий давній, але ефективний спосіб. Він міг поцілити в маленьку голівку бурундука зі ста кроків, сидячи верхи на швидкому коні. Старий казав, що монголи змогли вберегти степ і завоювати Піднебесну саме завдяки своєму найвищому в світі мистецтву стрільби з лука, сидячи верхи. А виховання цього мистецтва починається зі стрільби по найменших і найпрудкіших гризунах, поцілити в яких дуже важко. Якщо здолати випробовування стрільбою по гризунах, то тоді вдасться стріляти влучно і з першої ж стріли поцілювати дзерена, лисицю чи вовка та знешкоджувати ворогів та їхніх коней. У китайців же коні не дуже гарні, і в стрільбі китайці вправляються по непорушних мішенях, де ж їм здобути такі, як у монголів, здібності стрільби верхи? Тож коли дві армії зустрічались на полі бою, монгольським кіннотникам варто було випустити дві-три партії стріл, щоб скосити ледь не половину війська з протилежного боку.