Вовк-тотем

Чень Чжень і Ян Ке закивали головами.

Потім хлопці провели двох шанованих гостей за поріг юрти. Вовчик був зовсім без настрою, він, похнюпившись, лежав на землі всередині кола, поклавши підборіддя навскоси на передні лапи, очі його застигли, ніби він уночі бачив два сни — прекрасний і жахливий, і до цього часу ще остаточно не прокинувся.

Старий Біліґ, побачивши Вовчика, зупинився й сказав:

— Бідне вовченя, зграя не визнала його, навіть рідні батько й мати не впізнали. Що ж він так і житиме на цьому ланцюгу? Коли ви, ханьці, з’явились у степу, ви спотворили всі степові правила. Таке жваве вовченя посадили на ланцюг, ніби він — бунтівник чи раб! У мене серце болить, коли я про це думаю… Однак у вовків багато терпіння, ось почекай, рано чи пізно він утече. Навіть якщо ти щодня годуватимеш його жирними баранцями, і не думай завоювати його серце.

І на третю, і на четверту ніч навколо поселення 2-ї скотарської бригади так і не чутно було вовчого виття, тільки самотній і трагічний дитячий голос Вовчика лунав тихим степом і повертався луною від ущелин. Однак зграя більше не відповідала. Коли минув тиждень, Вовчик зовсім занепав духом, і його бажання вити поступово зменшилося.

Деякий час після того вовки не турбували атаками ні отару Ченя і Яна, ні овець та корів 2-го загону й двох сусідніх виробничих груп. Тому всі жінки, які чергували вночі, посміхаючись до Ченя і Яна, розповідали, що тепер можуть щоночі спокійно спати аж до самого світанку, коли настає час доїти корів.

У ті дні, коли скотарі заводили розмову про утримання вовченяти, вони згадували про Ченя набагато тепліше. Однак усе одно не знайшлося жодного скотаря, який би висловив бажання наступного року також узяти на виховання вовка, щоб відлякувати таким чином вовчу зграю. А літні скотарі на бригаді казали: «Ну що ж, нехай утримують далі вовченя. Ось воно ще трохи підросте й проявить свою дику натуру, тоді подивимось, що вони робитимуть!»