Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
— Забудь, — сказала я до свого старого. — Молода, все перемелеться. Борислав ще не таких приводив до тями.
— Нічого ти не розумієш, Рузю. У неї в очах — смерть Борислава. Вона не знає своєї сили, не пам’ятає, звідки її набралася, але та сила не розійдеться, як сіль у воді, мусить щось статись.
— Сам не знаєш, що кажеш!
— Ти гніваєшся, що вона казала нам йти з чужої хати? А я про це тепер думаю. Треба було нам збудувати свою хату, може, й діти б з’явились. Але я б пішов з тобою зараз. То ліпше, ніж вмирати у чужій хаті, межи чужих стін, на чужому ліжку, де вже вмирали до нас…
— Ти забув, що ліжко ми самі купили?
Він помацав коло себе.
— Хіба?
— У 79-му році. Ти премію тоді дістав, і ми купили двоспальне ліжко. І ти будеш перший, хто вмре на ньому, а я — друга. Або навпаки.
То було лише троє людей, виштовханих з лона Борислава, але насправді таких мало бути більше. Але не про тих, інших, мова. Та й немає підтвердження, що вони усвідомлюють чи усвідомлювали свою відірваність, вигнання. І те, що, якби вони стукали у двері, їм би не відчинили. Сказали б суворо: хіба мало дверей ви вже відчиняли, навіщо вам ще ці? Що з того, що ваше коріння у цій землі, коли вона вам не належить. Ваші могили — то все, що ви тут маєте.
Старого вкладали у ліжко магнітні бурі. Слабкі люди чутливі до сонячної активності. Тепер їм є чим виправдати раптове нездужання і переконати рідних, що минеться. Цього літа й справді була висока сонячна активність: механізми виходили з ладу, псувався зв’язок. Але сьогодні Михайло наважився вийти надвір і сидів на ґанку, поки Розалія ходила за покупками. Йому було прикро усвідомлювати, що сили на те, щоб піднятися нагору, з яру, у нього вже немає. На білому наливі, який він посадив замість старого, що всох, не залишилося жодного яблука. Те, що не вдалося зібрати, догнивало під яблунею, але в цьому запаху не було нічого неприємного. Так пахне вино, що бродить у бутлях. У сусіда Ромка, що вже років п’ять як помер, був прес, і він чавив сік з яблук і слив. Так вони мали вино. Ромко часом доливав туди горілки, яку сам гнав. Не мав ні жінки, ні дітей, а хата під кінець обросла самосієм, і здавалося, що там ніхто не живе.
Тепер лишилась тільки їхня хата, де світилось вечорами, але дуже коротко, хіба що треба було посидіти при недужому. Добре, що я слабий, думав Михайло, а не жінка. Він би не дав собі з тим раду. 80 літ, кожен день може стати останнім. Він сердився, що Розалія забула дати йому годинник, і він не знав, чи вже час їй прийти, а чи ні. Не видно було й дороги, бо все заросло. Рузя давно вже не косила, а здалося б. Як-не-як лікарка приходить, поштарка пенсію приносить — встидно. І колись смерть прийде з косою чи без коси, хтозна, як вона тепер ходить. Старий аж посміхнувся від того, що поставив поруч з лікаркою і поштаркою смерть. Три особи сюди можуть прийти. То вже немало.
Але тут скрипнула хвіртка, і з’явилась четверта особа. Дівчина. Та, яка приходила до них у грозу. Вона аж остовпіла, побачивши його на ґанку. Вигляд мала змучений, в руці тримала чорні окуляри, а шия була замотана довгим шаликом.
— Підеш зразу нагору, — спитав він лагідно, аби її не сполохати, — чи посидиш трохи зі мною?
Ліля присіла на східці, готова кожної миті, як дика кицька, зірватися і шаснути в траву.
— Рузя пішла в магазин, час би їй уже вернутися, — повідомив старий. — Ото здивується, коли тебе побачить.
— Я через тиждень їду до Італії. Надовго. Може, й не вернусь.
Ліля не уточнила, куди вона може не повернутися: додому чи сюди, у місце, яке її так притягувало. Але вона про це подумала. Бо сюди б вона ще повернулась. Тут було багато непізнаного.
— Смутне тут місце, правда? — спитав Михайло. Невідомо, що він мав на увазі: цей старий дім, зарослий сад чи, взагалі, Борислав.
— Смутно на цвинтарі! — буркнула Ліля. — А тут спокійно. Не бійтесь, я не накладу на себе руки.
— Мені навіть таке на думку не спало б, дитино. Чого тобі молодій і здоровій накладати на себе руки!
— А! — відмахнулась Ліля. — То таке…