Коло смерті
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-94-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коло смерті». Краткое содержание книги:
«Коло смерті» — твір, написаний в кращих традиціях сучасного скандинавського детективного роману.
— Я прийшов забрати деякі справи, — озвався врешті я.
— Чув. Я так розумію, ти тепер працюєш з Сюнне?
— Так. Однієї справи бракує. Арона Сьорвіка. Перегляд. Ганс Улав часом не…
— Зеленого уявлення не маю, Мікаелю. Якщо клієнт забажав залишитися з тобою, Єва знайде всі потрібні документи. Я їй скажу…
— Чудово.
Якусь мить я стояв, вагаючись, на порозі, збирався просто розвернутись і податись геть, та раптом не втримався, вибухнув:
— Як ти міг, Петере? Як ти міг ось так наплювати на понад двадцять років дружби?
Петер судомно ковтнув. Я бачив, як натужно зарухався борлак, тоненька шийка, здавалось, ледве втримує на плечах голову. Руки заметушилися на столі, ніби він щось шукав між паперами.
— Я… — почав було він і раптом замовк, ніби не зміг дібрати потрібних слів.
Я обернувся іти геть, Петер сказав щось мені вслід, але я не розчув.
— Що? Що ти сказав, Петере?
— Сказав, що ти мене вимотав до краю.
— Що ти маєш на увазі?
— На тебе ніколи не можна було покластися, Мікаелю. Ти ніколи ні в чому не брав на себе відповідальності. Вічна пекельна гонитва. Ніби світ ось-ось має завалитися, справи, від яких залежить життя і смерть, замороки з жінками, замороки з клієнтами, замороки з поліцією. А тобі б лише моїми руками жар загрібати. Ти навіть пальцем не поворушив, щоб налагодити стерпні стосунки з новими партнерами. Та й не міг я вплинути на їхнє рішення, вони ж у більшості…
— То все пусте базікання, Петере! Ти міг би наполягти, пригрозити, що підеш з фірми, хоч щось міг зробити. Без тебе ця фірма була б нежиттєздатна. Та ніколи б у світі тим жевжикам не вдалось потурити мене, якби тобі справді хотілося мені допомогти…
— Ти висотав з мене всі сили, Мікаелю, — тихим голосом повторив Петер.
Здавалось, ніби в тій блідій оболонці живе тінь.
Я вийшов у приймальню. Єва вже з'ясувала, куди поділася справа Арона Сьорвіка.
— Ось те, що лишилося, — простягнула вона мені порожню на вигляд теку.
Я розгорнув її, там лежав самотній аркуш — мій лист до Арона, у якому я погоджувався взяти його справу в провадження.
— А де ж документи? Вони стояли в кутку мого колишнього кабінету, дві повні картонні пачки.
— Їх уже немає, Мікаелю.
— Як це — немає?
— Поліція забрала, доки тебе не було. Мені шкода… Доведеться тобі з поліцією тепер самому домовлятися.
— Що ж, гаразд, — я поклав тоненьку теку до кейса.
Вже розтулив рота запитати Єву про нездоровий вигляд Петера, але передумав і попрощався.
Увечері я зателефонував до Фінна Рюда, колишнього партнера нашої фірми, старого правника.
— Я чув, що сталося, — сказав він у слухавку. — Гадаю, немає потреби, казати тобі, що я з цього приводу думаю. Але, на жаль, нічим не зможу тобі допомогти.
— Знаю, Фінне! Не тому телефоную…
— Ні? А чому?
— Через Петера. Я сьогодні заходив на фірму, бачив його. І мені здалося… він зле виглядає. Петер хворий, ти не знаєш?
На іншому кінці лінії запала довга пауза. А тоді Фінн важко зітхнув.
— У нього виявили рак, Мікаелю.
— От дідько!
Ми ще трохи поговорили, але Фінн не знав подробиць.
— Петер не хоче про це розмовляти, не хоче навіть, аби про його хворобу хтось довідався. Але, Мікаелю…
— Що?
— Ми нічим не можемо зарадити Петерові. А як ти розгрібаєш свою халепу?
— Про що це ти?
— Звинувачення проти тебе безпідставні, тут сумнівів немає. Усе скидається на те, що тебе хтось підставляє, робить цапом-відбувайлом. От я й запитую: що ти думаєш з цим робити?
— Я не знаю, що з цим робити!
— Він не знає! — у голосі Фінна виразно вчувалося роздратування. — Щось не схоже на того Мікаеля Бренне, якого я знаю. Ти ніколи не мав терпцю чекати, навіть, якщо треба було! А в цій ситуації бездіяльність загрожує втратою всього! Я б тобі, хлопчику, радив підняти дупу з фотелю, доки не загримів до пекла! І не сподівайся, що поліція зробить усе за тебе…
Після тієї телефонної розмови я довго сидів і думав. Новина про Петерову біду глибоко вразила мене і так трусонула мною, що я вже схопився за слухавку телефонувати йому, однак, кривда, якої він завдав мені своєю зрадою, виявилася сильнішою. Хай він хворий, але хвороба не може служити виправданням непорядності.
Я замислився про себе, про свою життєву ситуацію. Про те, як події останніх місяців паралізували мою волю, засмоктали у в'язку твань апатії. Фінн мав рацію. Не гоже сидіти, склавши руки, і пасивно чекати вироку, чекати, доки суд вершитиме мою долю. Хтось відкрив на мене полювання. Я не знав хто й чому, та я ув'язнув, як муха в павутині. Зневіра в собі, сором за власну безпомічність затаїлися десь глибоко в моєму нутрі й поволі, довгі місяці, росли й росли, визрівали, немов гнійник. Вони ще були присутні, та вже пустило паростки нове відчуття. Я глянув на свої руки. Вони ледь тремтіли, ніби мене під'єднали до джерела струму. Я вже готовий був вітати зародження гніву, як давнього, доброго друга…