Кімната
- Автор: Донохью Эмма
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво “Віват”
- ISBN: 978-617-690-980-4
- Переводчик: Анатолий Хливный
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Кімната». Краткое содержание книги:
Мені хочеться залізти в Ліжко до Ма. Проте я сиджу на Килимі, поклавши руки на її ступні під Периною. Коли руки терпнуть, я ненадовго опускаю їх, а потім знову кладу на ноги Ма. Я скручую край Килима і знову розгортаю його, повторюючи це безліч разів.
Коли ночіє, я намагаюся проковтнути трохи підгорілих бобів, але вони такі гидотні. Я з’їдаю хліб з арахісовою пастою, відчиняю Морозилку, засуваю голову між пакетів з горохом, шпинатом та цими поганючими зеленими бобами і тримаю її там, аж поки все моє обличчя замерзає. Навіть повіки. Тоді я відскакую, зачиняю дверцята і починаю терти щоки, щоб вони зігрілися. Я відчуваю їх своїми долонями, одначе самі щоки не відчувають моїх долонь — це так дивно!
У Даховому Віконці тепер темно, і я сподіваюся, що Бог покаже нам своє срібне обличчя.
Я вдягаю спальну футболку. Цікаво, чи я брудний? Я ж сьогодні не мився, тож обнюхую себе. У Шафі я кутаюсь у Ковдру, але мені все одно холодно. Я забув увімкнути Обігрівача, ось чому мені холодно; я щойно згадав про це, а вмикати його вночі не можна.
Мені дуже хочеться моні: сьогодні я зовсім не смоктав. Я б навіть погодився на праву цицю, хоч ліва таки смачніша. Залізти б до Ма і посмоктати б! Але вона може виштовхати мене, а це ще гірше.
Поза тим, ану ж я лежатиму з нею і прийде Старий Нік? Я не знаю, чи є вже дев’ята — надто темно, щоб розгледіти Годинника.
Я поволеньки прокрадаюся в Ліжко — так, щоб Ма не помітила. Я просто полежу поруч. Якщо почую бі-біп, то схоплюся і швидко-швидко чкурну назад у Шафу.
Ану ж він прийде, а Ма не прокинеться? Чи розгнівається він тоді ще сильніше? Чи залишить на її шиї ще страшніші плями?
Я не сплю, тож неодмінно почую, коли він прийде.
Він не приходить, та я однаково не сплю.
Мішок зі сміттям, як і раніше, стоїть біля Дверей. Сьогодні вранці Ма встала раніше за мене, розв’язала його і викинула в нього боби, вишкребені з бляшанки. Якщо пакет іще тут, то, значить, він не приходив. Його не було вже два вечори — ура-ура!
П’ятниця — день чищення Матраца. Ми перевертаємо його на другий бік і сторч, щоб він не був горбкуватий. Матрац такий важкий, що мені доводиться напружувати всі м’язи. Падаючи, він бухає мене на Килим. Я вперше помічаю на Матраці буру пляму в тому місці, де я виліз із пузика Ма. Потім ми скачемо по Матрацу, вибиваючи пил; пил — це крихітні невидимі частинки нашої шкіри, більше нам не потрібні, бо в нас, як у змій, виростають нові. Ма чхає на дуже високій ноті — точнісінько як оперна зірка, що її ми чули одного разу в Телевізорі.
Ми складаємо список потрібних покупок, але ніяк не можемо дійти згоди щодо недільного подарунка.
— Попросімо цукерок, — кажу я. — Навіть не шоколадок. Якихось цукерок, що їх ми раніше не їли.
— Хочеш якихось липких, щоб зуби стали, як у мене?
Я не люблю, коли Ма розмовляє в’їдливо.
Ми читаємо речення з книжки без картинок; це «Хатина», де розповідається про будинок з привидами, що стоїть посеред білих снігів.
— З того часу, — читаю я, — ми, як кажуть сучасні підлітки, завжди виснемо разом, п’ємо каву, а втім, я віддаю перевагу міцному чаю, надзвичайно гарячому, з сойовим соусом.
— Чудово, — каже Ма, — тільки правильно не сойовим, а соєвим.
Люди в книжках і в Телевізорі завжди хочуть пити; вони п’ють пиво і сік, шампанське і лате — одне слово, найрізноманітніші рідини; іноді, коли їм добре, вони цокаються склянками, але не розбивають їх. Я перечитую цей рядок, проте й досі не розумію його.
— Хто такі ми, це що — якісь діти?
— Хм-м... — мугикає Ма, заглядаючи в книжку через моє плече. — Гадаю, автор має на увазі дітей загалом.
— Як це — загалом?
— Ну, це безліч дітей.
Я уявляю собі безліч дітей, які бавляться разом.
— Що справжні, живі?
Ма хвилину мовчить, а потім дуже тихо вимовляє:
— Ага.
Отже, все, що вона вчора казала, — правда.
Сліди від пальців досі на її шиї — цікаво, чи вони зникнуть коли-небудь?