Кімната

Сьогодні я не кричу, щоб не турбувати Ма. Я думаю, що це не страшно, як не покричиш один день.

Потім я знову вмикаю Телевізор, рухаю Антену, і зображення планет робиться трохи чіткішим. На екрані показують перегони; я люблю дивитися, як машини мчать на величезній швидкості, та це хутко набридає, бо вони сотні разів проїжджають по тому самому колу. Мені хочеться розбудити Ма і спитати її, невже справжні люди й речі літають у Зовні навколо нас, але боюся, що вона розсердиться. Ану ж Ма не отямиться, навіть якщо я почну її трясти? Тому я не чіпаю її. Я підходжу дуже близько — з-під подушки видніє частина її обличчя і шия. Сліди пальців стали тепер багряними.

Натовкти б цьому Старому Нікові товсте гузно! Відімкнути б Дистанційкою Двері, вилетіти б зі свистом у Космічний Простір, купити б усе, що треба, у справжніх крамницях і принести Ма.

Я сиджу і рюмсаю, але зовсім тихенько.

Переглянувши прогноз погоди, я дивлюся фільм про те, як вороги обложили замок; його захисники споруджують барикаду біля самісіньких дверей, щоб їх не можна було відчинити. Я гризу нігті, а Ма не каже мені, щоб я перестав. Цікаво, чи сильно мій мозок розм’як і скільки ще можна витріщатися в екран? Здається, я зараз виблюю — зовсім як тоді, коли мені було три роки і я заслаб на пронос. А що, як я виблюю на Килим? Чи відмию його сам?

Я дивлюся на пляму, що з’явилася, коли я народився. Ставши навколішки, я гладжу її; вона тепла і шерехата, як увесь Килим. Ніякої різниці.

Ма ніколи не йде в Забуття більше ніж на день. Не знаю, що робитиму, коли прокинуся завтра вранці, а вона все ще буде в Забутті.

Відчувши голод, я з’їдаю банан, хоч він трохи недостиглий.

Дора — це малюнок у Телевізорі, але ж вона моя справжня подруга; щось я заплутався. Джип справжнісінький: я можу його відчути пальцями. Супермен існує тільки в Телевізорі. Дерева — в Телевізорі, а от Вазон справжній — ой, я забув його полити. Я знімаю Вазон з Комода, ставлю його в Мийницю і поливаю. Цікаво, чи з’їв він шматочок риби, що залишила для нього Ма?

Скейтборди — у Телевізорі, і дівчатка з хлопчиками теж; правда, Ма каже, що вони справжні, але як це може бути, коли вони всі такі пласкі? Ми з Ма можемо спорудити барикаду, пересунувши Ліжко до Дверей, щоб їх не можна було відчинити; оце несподіванка буде для Старого Ніка — ха-ха! «Пустіть мене! — кричатиме він. — А то я зараз піф-паф, і ваш будинок розлетиться на друзки!» Трава теж тільки в Телевізорі, як, до речі, й вогонь, однак він по-справжньому може забратися до нас у Кімнату. Якщо я розігрію боби і червоне полум’я стрибне на мій рукав, то я спалахну. Мені кортить глянути на це, але зовсім не хочеться, щоб так сталося. Повітря справжнє, вода — тільки у Ванні й Мийниці; річки й озера — у Телевізорі; а от щодо моря я не впевнений: якби воно було в Зовні, то всі речі промокли б. Мені хочеться потрясти Ма й запитати, чи море справжнє. Кімната справжня-справжнісінька, одначе, може, і те, що в Зовні, також справжнє, просто воно вдягає на себе плаща-невидимку, як принц Джекерджек у казці? Гадаю, малий Ісус теж живе в Телевізорі, за винятком картинки, де він зображений зі своїми Ма, братом у перших і бабусею, але Бог справжній, бо припадає своїм жовтосяйним обличчям до нашого Дахового Віконця, от тільки не сьогодні. Нині воно сіре.