Мільйон і один день канікул
- Автор: Велтистов Евгений Серафимович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Олександренко Дмитро
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мільйон і один день канікул». Краткое содержание книги:
— Нікого немає. — Мишко знизав плечима, сів на стільця.
Третя спроба піаніста також скінчилася невдачею. Несподівано клацнула клавіша радіо. “Ні сну, ні спокою…” — загримів раптом потужний бас.
Це вже було занадто! Віра Іванівна зашарілася. і Мишко теж зашарівся, дарма що й не підходив до приймача. А в Сергія почався кашель, та такий сильний, що аж обличчя в нього стало геть малинове.
Віра Іванівна провела Сергія до кухні, дала йому води. Повернувшись, вона мовчки повисмикувала електричні шнури з розеток.
— Сподіваюся, більше нам ніщо не перешкодить, — сухо мовила вона. — Продовжимо урок. Будь ласка, Михайлику.
Мишко, на відміну від брата, знав п’єсу: його вважали старанним учнем. Проте зараз він не міг грати спокійно. Він ударив по клавішах що було сили, але звуку не почув. Мишко вдарив ще раз — клавіші глухо озвались. Піаніст перелякано глянув на вчительку.
Віра Іванівна торкнулася до клавішів. Інструмент мовчав.
— Я бачу, урок у нас зірвано, — промовила Віра Іванівна, натягуючи рукавички. — Попросіть батьків викликати майстра, нехай перевірить інструмент. І затямте: коли такі фокуси повторяться ще раз, я з вами не працюватиму.
— Які фокуси? — промимрив блідий Мишко.
— Ви краще знаєте, які!..
Коли вчителька пішла, брати розбушувалися.
— Це ти шепотів “раз!”, — вигукував Мишко, наступаючи з кулаками на Сергія, — а вона думала, що я вмикаю радіо. Нечесно!
— Але ж я не вмикав телевізора! — кричав у відповідь Сергій. — Признайся, це ти вигадав!
Мишко опустив кулаки.
— Я тебе рятував! Ти ж не вивчив уроку… Невже вона догадалася?
— Ага! А ти вивчив і хотів похвалитися. Тринь-бринь, а піаніно мовчить. Оце тобі, щоб не був такий мудрий!
Одне слово, брати посварилися й розійшлися. Один пішов купатися. А другий узяв лижі, взув черевики. Нічого дивного: з місяцитом у кишені вони могли гратися в що хотіли.
Усі в дворі бачили, як Мишко Сомов вийшов з лижами. Не звертаючи уваги на глузування, він досить спритно полинув піщаною стежкою, тоді по траві, наче по снігу. Лижник пихкав і кумедно розмахував палицями, але тільки тому, що давно не тренувався, та й сонце припікало аж ніяк не по-зимовому.
А поодинокі купальники на міському пляжі помітили, як ураз захвилювалася річка й прудкі хвилі набігли на пісок. Тут, біля самісінької води, якийсь дивак виставив свою кімнатну пальму, і під нею лежав ще не засмаглий хлопчик. То був Сергій. Він лінькувато кидав у хвилі камінчики, слухав йорський прибій і не дивувався, коли купальники вигукували:
“Хлопці, а вода ж то солона!”
Коли б учені з Академії наук дізналися, що робиться в десятиповерховому будинку на вулиці Гарібальді і довкола нього, вони облишили б важливі справи і привезли б усі прилади з своїх лабораторій у таємничий двір. Важко сказати, які відкриття зробили б учені, спостерігаючи звичайні ігри дітей, але, безперечно, наука збагатилася б. Наука, приміром, ще не знає таких випадків, коли в одному кутку подвір’я йде грибний дощ і під ним скачуть хлопчаки в трусах, а поряд височать снігові замети і дві команди змагаються в сніжки.
Садові лави гули, як автомобілі. Семилітні силачі легко піднімали над головою заіржавлену вісь од “Запорожця”. А діловитий винахідник з десятої квартири — Олексійко Попов — довго порався біля шматка труби, майструючи з неї ракету. Труба була вузька, Олексійко ніяк не міг у неї влізти. А коли запуск зірвався, винахідник побіг за будинок до будівельного крана й одним помахом руки розвернув довгу стрілу. Кранівник, який обідав унизу на дошках, похлинувся молоком і поліз по драбині вимикати сталеве чудовисько.
Тільки сам Максим ні в що не грався, не жував місяциту, похнюплений никав по двору. До нього гукали:
— Гей, Максиме, ходімо гратися в зоопарк!
— Не хочу!
— Давай кататися з гори!
— Ану вас!..
— Чому?
— Анічому! — зовсім як Гум-гам, коли він бував сердитий, відповідає Максим друзям.
“А що означає “анічому”? Сонце світить, тому що це — зірка. Корява тополя розпустила клейке листячко, тому що весна. І Ніна з жовтим бантом, боягузка Ніна, яка боялася метеликів, за одну секунду виростила з крихітного соняшника величезну, завбільшки з колесо, шапку чорних зерняток, тому що відкусила місяциту й наказала соняшникові: рости! Бач, лускає насіння, мов білочка, та ще й позирає, чи багато ще лишилося…
Усе має своє “чому”. Лише одна в світі таємнича й незрозуміла КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ…”
Так розмірковував Максим і не міг додуматися, що це за така таємнича КРАЇНА БЕЗ звичайного ЧОМУ.
Максим раз у раз діставав синій камінь, що виблискував незліченними гранями, жмурячись, поглядав на нього і, зітхаючи, ховав до кишені. Усе-таки страшно ступити зі знайомого двору прямо в космос, провалитися в чорний колодязь із зірками… Ось він, Максим, летить, розкинувши руки, у темряві, кличе: “Гум-га-аме! Гум-га-аме!..” Крику його не чути. Ніхто не відповідає…
Максим озирнувся: як добре, що він у дворі. Ганяють довкола діти, жують місяцит і, наслідуючи Гум-гама, хвацько вигукують: “Р-раз!”
“А місяцит же зроблено в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ”, — подумав Максим.
І він уявив паруючий чан, а довкола нього блакитнолицих кухарів. Кухарі сиплють із мішків місячний порошок… кидають лопатами порожнечу… ллють з глечиків рідке зоряне світло… домішують метеорний пил… Варять кухарі своє вариво, підморгують один одному, бурмочуть: “Місяцит анічому, місяцит нівідтого, місяцит нічерезте…”
— Чого боятися! — голосно промовив Максим, сміючись із своєї вигадки. — Я не боягуз!
Аж тут він згадав, який сумний був учора Гум-гам, коли вимовив загадкове ім’я “Автук”. А що, коли Гум-гам випадково виказав таємницю? Що, коли суворий Автук покарав його? Ні, він не дасть скривдити друга!
Максим більше не вагався, вихопив камінь подорожувань, підкинув його вгору.
Він навіть не збагнув, що сталося з ним наступної миті. Якась сила перекинула його в повітрі, він побачив яскраві зірки, почув приємний дзвін. Максимову сорочку немов надули ізсередини повітрям.
“І я подорожую в скафандрі?” — тільки й устиг подумати хлопчик.
Він стояв посеред просторої кімнати й жмурився від незвично яскравого світла. Придивившись, Догадався, що стіни прозорі й проміння блакитного сонця виповнює всю кімнату: здавалося, відштовхнись легенько від підлоги — і повиснеш, полетиш У блакитній невагомості… Потім він побачив, що скрізь на підлозі порозкидано коробки, ящики, чемодани.
Максим невпевнено рушив уперед, але хтось ухопив його за сорочку. Озирнувшись, хлопчик здригнувся.
Дивна істота, схожа на обшарпану залізну мітлу, обмацувала його своїм гнучким пруттям, а чорне вічко пильно втупилося йому в обличчя. “Все, — вирішив Максим, — ось зараз це страховисько загорлає: “Анічому!” — та й потягне мене до темного підвалу”.
Нараз почувся приємний дзвін: “Один, два, три, чотири, п’ять — до нас гість прийшов гулять…” Певно, так привітно озвалися двері.
І потім — знайомий голос:
— Гей, Вертуне, на місце! Як добре, що ти прийшов, Максиме! Я дуже скучив.
Пруття, що тримало Максима, стулилося — гнучкий Вертун відскочив у куток.
Гум-гам біг через кімнату, віддзеркалюючись у прозорій підлозі; можна було подумати, що то два блакитнолиці хлопчики квапляться потиснути руку гостеві.
— Доброго ранку, Гум-гаме! — мовив Максим.
Він також радів, що з його другом нічого не сталося.
— Ти вгадав, — посміхнувся Гум-гам, — у нас завжди ранок. — Він показав на вікно, де горіло синє сонце. — Зранку й до вечора тільки ранок… А ти молодець! — Гум-гам поплескав його по плечу. — Скажи чесно: ти не боявся?
Максим згадав, як його перекинуло в повітрі, як побачив він близькі зорі.