Мільйон і один день канікул
- Автор: Велтистов Евгений Серафимович
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Переводчик: Олександренко Дмитро
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мільйон і один день канікул». Краткое содержание книги:
Добре сказали колись стародавні мудреці: час— це річка, яка тече завжди однаково, і ми пливемо на кораблі невидимою річкою часу… Але відтоді ніхто не може пояснити, чому, коли ти робиш щось дуже важливе, час пролітає непомітно, але він тягнеться нескінченно довго, коли тобі нудно. Ніхто не знає таємниці.
Можливо, тільки Гум-гам. Адже він уміє гратися так, що години спливають, наче хвилини…
Гуде за вікном місто. Сині сутінки огорнули дерева, лавочки, будинки. Сині, як чорнило, сутінки…
Місяць повис над містом. Небо в зорях. Ніч.
Якби хто-небудь тієї ночі милувався місяцем чи роздивлявся сузір’я, то помітив би сріблясту драбину, що висіла в небі, а на ній дивного музиканта. Той музикант вигравав на маленькій флейті, сидячи на верхньому щаблі драбини. Він грав, похиливши голову, і не падав. Він навіть злегка притупував однією ногою, забувши, що він перебуває не на естраді. А в будинку тим часом, поки грав музикант, одне за одним гасли вікна.
Якби хто-небудь тієї ночі заглянув до інших дворів, він скрізь побачив би таких кумедних музикантів. Вони стояли на своїх драбинках — хто високо над дахом, хто трохи нижче — і грали на скрипках, на кларнетах, на маленьких трубах, кожен на своєму інструменті. І хоч грали вони дуже тихо, засинали опівнічники, хворі на безсоння і навіть міліціонери на своїх постах, зупинялися автофургони, що розвозили свіжий хліб, завмирали на місці нічні таксі. Коли місто втихомирилося, музиканти спустилися на подвір’я, легко перекидаючи у повітрі свої драбини.
Гум-гам зіскочив на футбольний майданчик, засунув флейту до кишені, закинув на дерево драбину. Озирнувся і… “р-раз!” — порозчинялися в квартирах двері, застукотіли на східцях підошви, з усіх дверей повибігали діти. До цієї миті вони лежали у ліжках, не роздягаючись, дехто навіть у черевиках, аби мерщій вибігти, і чекали, коли їхній друг скаже своє славнозвісне “р-раз!” А ті, хто заснув, але хотів гратися, все одно встали після того тихого “р-раз!”, повиходили, кліпаючи повіками та щулячись, надвір і побачили своїх приятелів, а з ними бадьорого, ладного гратися вдень і вночі Гум-гама.
Його обличчя здавалося таємничим у місячному світлі, костюм мерехтів вишитими зірками. Гум-гам жартівливо вітав кожного хлопчика, кожну дівчинку. Тим, хто перший прибіг на майданчик, він казав:
— Я бачу, ти дуже хочеш потрапити на свято… Хто грається, той не спить. Правильно, Зайчику?.. На жаль, Великий Фантазер примчав до фінішу тільки восьмим…
А тих, хто запізнився, зустрічав дружній сміх, бо Гум-гам жартівливо зауважував:
— Шкода, усі місця під ялинкою зайняті, але ми беремо тебе в гру. Зав’яжи лівий черевик, бо загубиш, і мама не знайде його вранці під ліжком… Усі зібралися? Ніхто не передумав? За мною!
Вони вийшли на вулицю, принишклі, серйозні, роздивляючись незвично спокійні вулиці. З відчиненими вікнами дрімали будинки. Зоряне небо розпласталося над дахами. Спочивав од твердих шин теплий асфальт. Півсвіту спало разом із цим містом.
Та ось безлюдними вулицями — без пішоходів і автоматів, без міліціонерів і лоточників, — зовсім безлюдними вулицями пронеслися дитячі голоси, сміх, легкі, наче вітер, кроки. З усіх кінців міста діти поспішали до парку.
Заледве ступили діти на галявину, як засвітилися темні ялинки, замерехтіла під ногами блакитна трава, підморгнули світлячками кущі. Діти ступали з острахом, боячись прим’яти яскраво-блакитну траву. Обережно вдихали вони нічне прохолодне повітря, прислухалися до дзвінкої тиші, вдивлялися у довколишній таємничий нічний світ. Усі трохи хвилювалися, як у цирку, коли гасне світло і глядачі чекають: що ж далі?
— Гляньте! Синій місяць! — вигукнув хтось.
Зорі погасли, зійшов яскравий синій місяць, і всі обличчя, звернені до нього, стали блакитними.
“Що це зі мною?” — питав кожний сам у себе і поглядав на сусідів. — Може, я потрапив до марсіан?”
Щось голосно ляснуло, лопнуло в тихому небі. Два величезних парасолі повисли над галявиною. На тих парасолях, як на парашутах, спускалися якісь диваки. Діти порозбігалися, даючи їм місце для приземлення. І ось уже стрибуни з парасолями торкнулися трави — один у сріблясто-зоряному костюмі, другий у золотому.
— Це Гум-гам! — упізнав Максим зоряну людину.
І діти з його двора підхопили:
— Ура! Гум-гам!
— Кри-кри! — загукали діти з другого краю галявини. — Наш Кри-кри! — Це сусідній двір вітав свого майстра ігор.
Враз усі загомоніли, засміялися, позабували про дивне нічне світло.
Гум-гам і Кри-кри здивовано розглядали таких самих, як і вони, блакитнолицих дітей. Ніби вперше бачили їх, ніби обидва Епали з місяця.
— Ого, скільки тут знайомих! — вигукнув Гум-гам. — І всім, я бачу, дуже весело.
— Серйозні люди давно сплять, — тоненьким голосом підхопив Кри-кри, — а ці — регочуть.
Діти повсідалися на траві. Вона була суха, шорстка і пахла зовсім не так, як звичайна трава.
— А чого їм сумувати! — мовив Гум-гам. — Вони вміють в усе гратися. Ось ти… — Гум-гам наблизився до хлопчика, який сидів неподалік від нього, — чого б ти хотів?
Хлопчина підвівся, стиха промовив:
— Місяця. Точніше, місячного каменя.
— Він хоче місячного каменя, — голосно повторив Гум-гам.
— Місячного каменя? — вигукнув Кри-кри. — Будь ласка! Я можу відламати шматок од вашого Місяця. Перевіримо?
Діти загомоніли.
— Шматок від Місяця? Таке сказав… Нехай спробує…
— Зараз перевіримо. — Гум-гам показав Кри-кри Місяць. — Будь ласка, ось він.
Кри-кри склав свій парасоль, взяв його за ручку, прицілився в Місяць і кинув угору. Парасоль, перекидаючись, полетів. Діти заплескали веселому жартові.
— Дивіться! — Кри-кри показував на Місяць, що сяяв у нічному небі.
Глядачі ахнули. Від Місяця одламався величезний шматок і полетів униз, перекреслюючи чорноту неба. Усі підхопилися, затулили долонями вуха.
Наростаючий свист. Гуркіт вибуху. Вогненні бризки. І тиша… Біля ніг у Кри-кри лежить величезний мерехтливий камінь.
З ялин, що оточували галявину, посипалися блакитні іскри, — так бурхливо аплодували діти. Тільки Гум-гам був невдоволений.
— Кри-кри, що ти накоїв! — обурювався він. — Як ми тепер будемо гратися під обламаним, негарним Місяцем!
Місяць був схожий на кругляк сиру, від якого одламали шматочок.
— Це легко поправити! — крикнув Кри-кри.
Він ухопив брилу однією рукою. “Р-раз!” — і підняв її над головою. “Р-раз!” — і жбурнув у небо. Камінь, висвічуючи, долетів до Місяця. І опинився на попередньому місці. Знову повний диск спокійна світив на небі.
— Ого-о! Оце так силач! Молодчина, Кри-кри! — загула галявина.
— Ти що, чарівник, Кри-кри? — спитав брата Гум-гам.
— Чарівник? Ти кажеш дурниці, Гум-гаме. Чарівників не буває. Я, Кри-кри, багато мандрував у космосі, але ніде не зустрічав чарівників. Я й мої друзі — ми просто любимо гратися.
І Кри-кри крикнув у нічне небо:
— Тілі-тілі! Чур-чура!.. Тень-пень!..
Вони виникали у глибині неба й спускалися на траву, що тихо світилася, — один на маленькій хмаринці, другий з величезним листком у руках, третій із в’язкою кульок.
Їхні імена звучали незрозуміло-казково! І хоча Кри-кри щойно запевняв дітей, що його друзі не чарівники, дивно було бачити, як вони стрибають на галявину прямо з неба. Щоправда, майстри ігор жили в іншому кінці зоряного світу, і, певно, там були звичними імена, схожі на калатання дзвоників, а замість парашута, як видно, користувалися кулями та хмарками.
— Тінь-лінь!.. — викликав Кри-кри. — Дін-до!.. Пом-лом!.. Дара-даг!..
З великою, ніби соняшник, квіткою, з пропелером, що крутився, з паперовим змієм, на прозорих крилах стрибали на галявину синьолиці мандрівники у своїх дорожніх скафандрах. Приземлившись, вони незграбно підстрибували на місці, з цікавістю роздивлялися навсібіч і махали дітям, як давнім знайомим.