Таємнича Африка

— Батурі (біла людино), — сказав мій провідник на третій день наших блукань, — якби Яро міг зробити вогонь, він приготував би тобі жирну печеню. Тут багато змій.

– І ти аж тепер кажеш мені про це? — розсердився я. — Тож і не дивно, що тут немає жодної живої душі.

— Яро нічого не казав, щоб тобі не було страшно, батурі. Сюди ніхто не ходить. В цій місцевості повно отруйних гадюк. Яро вже багато вбив їх. Коли Яро вранці кладе на сонце просяну солому, на якій ми спимо, то майже завжди знаходить у ній гадюку.

— Ти справді дуже турбуєшся про мене, Яро, — відповів я. — Але з печенею, любий мій, нічого не вийде. Краще побережи сірники.

Однак Яро не міг забути про смажених змій. Мені теж цукрова тростина вже остогидла, до того ж я знав, що в цій місцевості тубільці їдять удавів. Кінець кінцем я попросив Яро роздобути на кілька днів м'яса.

Мешканці степу завжди мають при собі ніж або кинджал. У Яро до лівої руки теж був прив'язаний великий ніж. І ось він вирушив на лови, а я залишився сам у печері, де ми перед цим ночували. Вона була невисока: я ледве міг випростатися на весь зріст. Я не з лякливих, але від думки про неприємних сусідів — отруйних змій — мені стало трохи моторошно. Як би тепер знадобилася похідна аптечка з сироваткою проти зміїних укусів!

Думаючи про це, я зненацька помітив щось темне; воно повзло в мій бік, втупивши в мене заленкуваті очі, що світилися фосфоричним світлом. Кажуть, що змії гіпнотизують свою жертву поглядом. Мабуть, тут є деяка правда. Особливо страшно стає від зловісного блиску зміїних очей у темряві. Очевидно, є люди й тварини, які не в змозі ворухнутися під цим поглядом. Але мене життя серед дикої природи навчило блискавично реагувати на небезпеку. Я кинувся до гадюки і щосили придавив ногою до землі її маленьку голову з роздвоєним язиком і отруйними зубами, від укусу яких людина вмить втрачає свідомість.

Однієї такої пригоди з мене було досить. Я вже хотів піти по ліхтаря, щоб його світло лякало біля входу в печеру непроханих гостей, як зненацька поблизу щось зашаруділо. Невже знову гадюка? Я принишк, напружено прислухаючись. Шерех наближався. Ні, це не змія! Але що ж тоді? Це й не людина. Може, звір? Ні, його б відігнав мій запах. Я обережно виглянув з печери. Що це? Мені стало страшно. Леопард? Плямиста шерсть, як у степового леопарда. Але я міг і не розглядіти. Леопард — нічний звір. Я подався вперед. Голова й обриси тіла знайомі. Це ж гепард! На відміну від свого родича леопарда, найкровожерливішого з усіх нічних розбійників, гепард часто блукає поблизу людської оселі, і його легко приручити. Ми дивилися один на одного. Звір не рухався. Я міг досхочу милуватися його мускулястим сильним тілом: задні ноги в нього значно вищі від передніх, тому здається, ніби він завжди готовий до стрибка.

Гепард не боявся мене, і я вирішив, що його вже було приручено і він утік від свого господаря. Щоб упевнитися в цьому, я поманив гепарда свистом. І справді — нерішуче ступивши кілька кроків, гепард сів на задні лапи і подивився на мене, ніби хотів сказати: «Я до твоїх послуг, наказуй мені!»

Завжди відчуваєш радість, коли в такій самотині несподівано знаходиш товариша, навіть якщо це тварина. Гепард, певно, відчув у мені справжнього друга тварин, бо спокійно поставився до того, що я підійшов і почухав його за вухом. Незабаром ми стали найкращими друзями. Я знав, що в деяких районах Африки гепарда використовують як мисливського собаку і що він дуже добрий помічник на полюванні.