Баранкін, будь людиною!

— Ось він де заховався! — писнула неподалеку Зінка Фокіна. — Я так і знала, він далеко не полетить! Дівчата, оточуйте кущ!

«Все, нас виявили! Ми пропали! — подумав я. — І Малинін знов заснув! І тепер я вже нічого не зможу вдіяти!»

У мене при одній тільки цій думці опустились крила, і я навіть махнув лапою на мурашок, котрі знову наповзали з усіх боків.

«Хай повзають, — промовив я подумки, — тепер все одно…»

І раптом саме в цю мить я почув сміх Костя Малиніна.

Я з жахом поглянув у його бік — чи не з'їхав він часом уві сні з розуму од усіх цих переживань — і бачу, як дві мурашки повзають біля його живота і лоскочуть Костя своїми вусиками. Вони його, «значить, лоскочуть, а він, значить, сміється, тихо, правда, сміється, але сміється, спить і сміється. От бовдур, і як же я забув, що Кость Малинін найбільш за все на світі лоскоту боїться. Я ще в таборі будив його з допомогою лоскоту. От спасибі мурахам, що нагадали. І, не гаючи більше часу, я всіма чотирма лапами почав лоскотати Костя. Тихий сміх Костя-махаона одразу ж перейшов на регіт, і він прокинувся. Враз прокинувся! І очі розплющив, і вмить сон куди й подівся…

Трясеться весь, регоче, заливається як недоумкуватий, лапами за живіт — хапається і промовляє, захлинаючись од сміху:

— Ой Баранкін! Ха! Ха! Навіщо ти мене лоскочеш? Ха! Ха! Ха!

— Ха! Ха! Ха! — відповідаю я Малиніну.

Мене теж у цю хвилину розібрав сміх — по-перше, на нервовому грунті, по-друге, дуже вже я зрадів, що Кость прокинувся від цього жахливого сну і остаточно прийшов до пам'яті. Я від цієї нервової радості навіть на деякий час забув про смертельну небезпеку, яка все ще загрожувала Костю Малиніну. А головне, хоч Кость і прокинувся, я все одно його лоскотав.

Хто його знає! Перестанеш лоскотати, він візьме й знову засне.

— Та ну вас! — сказав Кость Малинін, відштовхуючи мене і мурашок од себе. — Розлоскоталися тут! Ха-ха! А що то там за галас! Ха-ха-ха!

І тут я знову з жахом згадав про те, що загрожує моєму кращому другові, і не лише згадав, але й зрозумів, що, судячи по голосах, Зінка з дівчатами вже почали оточувати наш кущ.

— Малинін! — гримнув я. — Цієї ж миті зосереджуйся і починай перетворюватись на трутня!

— Чому — на трутня? На якого ще трутня? — спитав Кость, солодко потягаючись.

— Тому, що там Зінка Фокіна з юннатками. Вони тебе як махаона хочуть запроторити в морилку! Потім у сушилку! Потім у розпрямилку!

— Я в морилку? Навіщо в морилку?

— Для колекції! — заверещав я.

При слові «колекція» з Малиніна сон як рукою зняло, і він, очевидно, одразу все, все, все згадав, зрозумів все, все, все, зрозумів і збагнув увесь трагізм становища, в яке ми з ним потрапили. Ще б пак! Що таке колекція, Кость знав добре, адже він сам був колись юннатом і в нього самого колись була така колекція, в яку так хотіла зараз запакувати його Зінка Фокіна.

— Що ж ти мене одразу не розбудив?

— Я ще тебе не розбудив?! Скажи спасибі мурашкам. Це вони мене напоумили… Одне слово, швидше повторюй за мною!

Я кричав Малиніну заклинання в самісіньке вухо, а сам бачив, що він мене зовсім не чує, він, певне, при слові «колекція» від жаху отетерів і не міг второпати, що я від нього хочу.