![Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). [на украинском языке] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/6/6/1/taemni-shefi-povist-shkilni-istorii-opovidannya-na-ukrainskom-yazyke-download.jpg)
Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). [на украинском языке]
- Автор: Ермолаев Юрий Иванович, Раннап Яан Яанович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь»
- ISBN: 5-7720-0203-1
- Переводчик: Михайло Павлович Зяблюк
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання). [на украинском языке]». Краткое содержание книги:
Тут прибіг захеканий Вадик і оголосив:
— Вона зайшла до Степана Григоровича!
— Ди-и-ивно...— підозріло протягнув Павлик і знову зблід.
«Робить іншим зауваження, а сам себе на кожному кроці виказати може»,— розізлився я і досить сердито сказав йому:
— Нічого дивного. Можливо, вона хоче покликати Степана Григоровича до школи, на збір, щоб він розповів, як працював у заповідниках.
Ми розійшлися по домівках. Після всього пережитого мені, як, мабуть, і Павликові, над усе хотілося побути на самоті.
Нам ще цього не вистачало
На третій день роботи столяр зібрав дашки для всіх трьох грибів-парасоль. Зробив це він швидко, поки ми були в школі, і ми змінили про нього думку.
— Він не лінивий, а тільки довго розгойдується перед роботою,— сказав Гоша.— Я теж інколи сяду за уроки і сиджу-сиджу, нічого не роблю, поки мама не закричить.
— Значить, ти теж ледар! — зробив висновок снайпер Вадик.
— Надто вже ти працьовитий! — розсердився на нього Гоша.
Ми засміялися, і Павлик сказав:
— Є такі люди. Спочатку ніби жахливі нероби, а як втягнуться в роботу, за вуха не відтягнеш. Столяр саме такий.
Павлик дуже точно визначив його характер. Цей хлопець, коли все зробив, відразу погодився спорудити вольєру.
— Ви мені допомагали, і я вам допоможу,— сказав він і навіть запропонував змінити конструкцію вольєри: зробити її трикутною і на дві дошки вище. Це щоб мешканці вольєри не порозбігалися.
Після цього ми взялися фарбувати гриби-парасолі. В ЖЕКу виявилась тільки жовта фарба. Не робити ж нам тільки маслюки! Ми попросили у батьків грошей і купили банку червоної фарби, банку коричневої і маленьку баночку білил. Але білі цяточки на червоній фарбі у нас не вийшли. Вони розповзлись, тому що ми поспішили нанести їх,— червона фарба ще не просохла. Замість мухомора у нас вийшов недозрілий красноголовець. Зате два інші гриби виглядали як справжні бабки: ми їх пофарбували коричневою фарбою. А жовту приберегли на вольєру-тераріум. Пофарбували ми його, покидали туди битої цегли і покликали Степана Григоровича поглянути.
Степан Григорович похвалив нас і розповів, що в Середній Азії бачив тераріуми, які встановлюють на високих підставках, щоб прогрівати підлогу спеціальними лампами. Тварини там дуже люблять тепло. А якщо тераріум великий, його прогрівають особливі печі.
— Оце так! — охнув Гоша.— Я і не знав, що такі тераріуми бувають.
А я подумав, що коли б ми були знайомі зі Степаном Григоровичем раніше, ще до нашої екскурсії в зоопарк, вона пройшла б зовсім інакше.
Арс, з яким вийшов Степан Григорович, теж оглянув наш тераріум. Він стрибнув у загончик, обійшов його і, зупинившись біля одного з кутів, загавкав.
Ми підійшли до Арса, нахилились і побачили внизу вольєри дірку. Вона була невеликою, але морські свинки або хом'ячки могли легко пролізти через неї і втекти.
Ми похвалили Арса за кмітливість і взялися закладати щілину камінням. Після цього розпрощалися з жовтенятами до завтра. Тут я і запитав Степана Григоровича:
— До вас учора приходила вожата нашої школи? Просила, напевне, вас виступити на якомусь зборі?
— Ні,— заперечив Степан Григорович,— вона до мене заходить просто так, як родичка. Аня — моя племінниця.
Від такої новини ми знову засмутились. Адже Степан Григорович, нічого не підозрюючи, міг під час будь-якого її приходу розповісти про нас. Він же не знав, що ми шефствуємо над жовтенятами таємно і навіть під чужими іменами.
Новий клопіт
— Нема чого сушити голову,— сказав мені наступного ранку по дорозі до школи Павлик.— Розкажемо все Степанові Григоровичу. Він нам друг і зрозуміє нас.
— Розкажемо! — погодився я.
Та вже на великій перерві нам стало відомо, що старша вожата захворіла на ангіну, і ми, хоч і тимчасово, але заспокоїлись. Бо ж під час хвороби вона не могла прийти до Степана Григоровича, чого нам дарма хвилюватися.
Після уроків ми вирішили обновити нашу вольєру: впустили туди погратися хом'яків і морських свинок.
Павлик, Оля і Бориско пішли до господарів звірят, а Світланка, Антон і я залишилися охороняти вольєру, щоб до неї не забігли собаки, яких вигулювали дві жінки з нашого будинку. Світланка глянула на одну з собак і запитала його господарку:
— Ваша собака з Індії?
— Чому ви так думаєте?
— В неї на лобі темна плямка, як у індійських жінок,— відповіла Світланка.
— Індійські жінки тут ні при чім! — засміялася господарка пойнтера.— Предки нашого Лоцмана народилися в Англії. Якби ти бачила його на полюванні! Лоцман такі чудові стійки робить — залюбуєшся! Тільки справжній знавець здатний їх оцінити.