Людина без властивостей. Том II

Мабуть, таке порядкування було його справжньою і найглибшою пристрастю, прагненням до влади, яке набагато перевершувало все, що може дозволити собі навіть людина з його становищем, і яке безпосередньо й приводило до того, що цей вельми могутній у сферах реальности чоловік щонайменше раз на рік мусив усамітнюватись у своєму замку в маркграфстві Бранденбург і диктувати секретареві-стенографісту книжку. Оте дивне передчуття, яке вперше і найвиразніше зринуло у мрійливі години юности, тепер прокладало собі цей шлях, проте іноді поймало його й безпосередньо, хоч і не так глибоко. Серед справ світового масштабу воно находило на нього солодкою знемогою, тугою за схимництвом, яка нашіптувала йому, що всі суперечності, всі великі ідеї, всі світові події й зусилля поєднуються не лише в тому сенсі, що його вкладають у такі розпливчасті поняття, як «культура» й «гуманність», але й у якомусь моторошно-буквальному, маревно-інертному, мов ото хворобливо погожого дня згортаєш на грудях руки, задивляєшся через річку й луги вдалину, й тобі вже несила відвести погляд від усього, що бачиш. У цьому розумінні його робота над книжками була компромісом. А позаяк душа є лише одна, та й то недосяжна, бо вона у вигнанні й звідти дає про себе знати лише в один-єдиний спосіб, такий або навдивовижу невиразний, або багатозначний, а світових проблем, до яких можна застосувати цю королівську волю, навпаки, дуже багато, просто безліч, то з роками він опинився в тій досить глибокій скруті, в яку потрапляють усі легітимісти й пророки, коли таке становище триває надто довго. Щойно Арнгайм усамітнювався й сідав писати, як перо просто з неймовірною продуктивністю вело його думки від душі до проблем розуму, чеснот, економіки й політики, проблем, які, осяяні промінням від невидимого джерела, виразно поставали у магічно цілісному освітленні. Це прагнення розширювати сфери мислення було наче дурман, зате його супроводжувало те роздвоєння свідомости, яке багато в кого стає передумовою літературної творчости, коли розум відкидає й забуває все, що його не влаштовує; якби перед Арнгаймом сидів співрозмовник, чия особистість пов’язувала б його із земними обставинами, то він, Арнгайм, ніколи не розводився б так широко, але, схилившись над аркушем паперу, який мав віддзеркалювати його погляди, він радо вдовольнявся тим, що алегорично висловлював переконання, тверді лише у крихітній своїй частині, а здебільшого вони становили словесний туман, який з реальністю мав лише одне, хоча, до речі, й досить важливе, спільне: він завжди мимоволі підіймався в тих самих місцях.