Незнайомка з Вілдфел-Холу

Картина була прегарна; краєвид ніби під дією чарів перейшов на полотно; але я стримано висловив свій захват, остерігаючись викликати її невдоволення. Проте вона уважно спостерігала за моїм виразом обличчя і прочитала щире захоплення у моїх очах. Розглядаючи полотно, я згадав про книгу і почав думати про те, як її подарувати. Мені було трохи лячно, але я вирішив не бути таким дурнем, що піде собі, навіть не спробувавши подарувати цю книжку. Марно чекати, поки з’явиться якась нагода, тож я зиркнув у вікно, аби набратися хоробрості, а потім дістав книгу, обернувся і мовив:

– Ви хотіли прочитати «Марміон», місіс Грем; ось він, якщо ви будете так ласкаві прийняти цей подарунок.

Вона зашарілася, можливо, через ці незграбні слова. Потім розсудливо оглянула томик з обох боків, насупивши брови, мовчки погортала сторінки, а далі закрила книгу і спокійно запитала, скільки вона коштує.

Я відчув, як гаряча кров кинулася мені в обличчя.

– Мені шкода ображати вас, пане Маркгаме, – докинула вона, – але якщо я не заплачу за книгу, то не зможу її узяти, – і вона поклала її на стіл.

– Чому не зможете?

– Тому що!..

– Чому?! – повторив я, причому так роздратовано, що вона звела погляд і твердо подивилася мені у вічі.

– Тому що мені не подобається брати на себе борги, з якими ніколи не зможу розрахуватись – я й так вже зобов’язана вам за вашу доброту до мого сина; але його вдячна прихильність і ваші власні хороші почуття мають винагородити вас за це.

– Нісенітниця! – вигукнув я.

Вона знову глянула на мене з виразом спокійного подиву, що виглядало як догана.

– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.

– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.

Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.

Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:

– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…

– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від мене зараз цей дарунок, то надалі я зловживав би цим. Мушу сказати, ви помиляєтеся: якщо ви зробите мені ласку, прийнявши цей подарунок, то я не вважатиму це прецедентом для майбутніх послуг. Ви нічим не зобов’язані мені, – всі зобов’язання на моєму боці, на вашому лише прихильність.

– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..

– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.

– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.

Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.

Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.