Незнайомка з Вілдфел-Холу

– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.

Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.

– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.

– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?

– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.

– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!

Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.

– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!

Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.

Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.