Вождь червоношкірих (Збірник)

О третій годині пополудні я накинув повіддя на гілку мескітового дерева і пішки здолав останні двадцять кроків, що відділяли мене від крамниці дядечка Емслі. Тут я всівся на прилавок і сказав дядьку Емслі, що за моїми даними, на світ очікує неврожай фруктів. За хвильку я тримав у руках печиво і ложку з довгою ручкою, переді мною красувалися відкриті бляшанки з консервованими абрикосами, ананасами, вишнями і сливами-угорками, а дядечко Емслі невеличкою сокиркою швиденько відкривав нові й нові бляшанки. Я почувався, наче Адам до гріхопадіння, буцав острогами прилавок і жваво працював півметровою ложкою. Аж раптом подивився у вікно на обійстя дядька Емслі на тому боці вулиці — й запримітив немісцеву дівчину при повному параді, яка гралася дерев'яним молотком для крикету і весело поглядала, як я роблю свій скромний внесок у розвиток індустрії консервування фруктів.

Я зіскочив з прилавка і вручив дядьку Емслі свій черпак.

— Це моя племінниця, — похвалився він. — Міс Вілейла Лірайт, приїхала до нас у гості з Палестини[20]. Хочете, я вас познайомлю?

«Свята Земля, — сказав я собі, збираючись із думками, котрі розбігалися врізнобіч, мов дикі мустанги по прерії. — Чом би й ні? Де ще замешкати янголам, як не у Па…»

— Певна річ, дядьку Емслі, — кажу я вголос, — буду просто щасливий познайомитися з нею.

Дядько Емслі витягнув мене на подвір'я і відрекомендував.

Я ніколи не був сором'язливим із жінками. Не розумію, чому деякі хлопці, котрі здатні за п'ятнадцять хвилин об'їздити мустанга і поголитися в темряві, стають вайлуватими, пітніють і затинаються при зустрічі з ситцевою сукнею. За вісім хвилин ми з міс Вілейлою вже грали у крикет, наче брат і сестра. Вона підколювала мене через кількість консервованих фруктів, які я можу строщити за раз, а я безсоромно шпетив її за провину дамочки на ім'я Єва, яка своєю любов'ю до заборонених плодів наробила чимало лиха на райському пасовищі.

— Це трапилося в Палестині, еге ж? — кажу я, хвилюючись не більше, ніж коли заарканюю лоша.

Так я застовпив місцину в серці міс Вілейли Лірайт. Її прихильність до мене зростала день у день. Вілейла замешкала в Пімієнті, щоб покращити своє блискуче здоров'я: тут клімат на сорок відсотків тепліший, ніж у Палестині. Я ж приїздив у гості до дядечка Емслі раз на тиждень, аж доки не збагнув, що, відвідуючи переправу двічі на тиждень, частіше зустрічатимусь із міс Лірайт.

Червонооке ледащо й оладки вступили у гру, коли я втретє за один тиждень навідався до Пімієнти.

Того вечора, сидячи на прилавку і жуючи персики і чорнослив, я запитав дядька Емслі, як поживає міс Вілейла.

— Вона поїхала на прогулянку з Джексоном Птахлі, вівчарем із ранчо Майред Мул, — відповів дядько Емслі.