Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Перший нишпорка, підвізши морду, розпачливо завив по-собачому.

Другий нишпорка зробив те саме:

— У-у-у! У-у-у!..

Вони метнулись і обшукали весь схил. Знову тужливо заскиглили, бо їм уже ввижалися нагай та залізні ґрати.

Провинно вихляючи задами, вони побігли до Міста Дурнів, щоб набрехати в поліцейському відділку, нібито губернатора було взято на небо живим, — так дорогою вони зметикували собі на виправдання.

Буратіно потихеньку обмацав себе — руки, ноги були цілі. Він поповз у лопухи і визволив з мотуззя Мальвіну та П’єро.

Мальвіна, не кажучи ні слова, обхопила Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — у цьому їй перешкодив його довгий ніс.

У П’єро по лікоть були відірвані рукави, біла пудра осипалася з його щік, і виявилось, що щоки в нього звичайні — рум’яні, незважаючи на його любов до віршів.

— Я здорово бився, — грубим голосом сказав він. — Якби мені не підставили ніжку, мене нізащо не взяли б!

Мальвіна підтвердила:

— Він бився, як лев.

Вона обхопила П’єро за шию і поцілувала в обидві щоки.

— Годі, годі лизатись, — пробуркотів Буратіно, — біжімо! Артемона потягнемо за хвіст.

Вони всі троє вхопилися за хвіст нещасного собаки й потягли його вгору схилом.

— Пустіть, я піду сам, для мене це так принизливо, — стогнав забинтований пудель.

— Ні, ні, ти занадто слабкий.

Та тільки-но вони видерлися до половини схилу, як на кручі постали Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчував вуса й огидно сичав.

— Ха-ха-ха, ну просто здорово! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик іде мені до рук!

Буратіно квапливо мізкував, як виплутатися з нової халепи. П’єро пригорнув до себе Мальвіну, збираючись дорого продати життя. Цього разу на порятунок не було жодної надії. А Дуремар ще й підбурював:

— Хворого песика-пуделя, синьйоре Карабасе Барабасе, віддайте мені, я кину його у ставок моїм п’явочкам, щоб вони розжиріли.

Гладкому Карабасові Барабасові ліньки було спускатися донизу, він поманив утікачів пальцем, схожим на сардельку:

— Ідіть, ідіть до мене, діточки…

— Ані руш! — наказав Буратіно. — Як помирати — то весело! П’єро, прочитай якісь найгірші свої віршики. Мальвіно, регочи на все горло…

Мальвіна попри деякі недоліки була добрим товаришем. Вона втерла сльози й засміялася дуже образливо для тих, що стояли на кручі. П’єро одразу ж склав віршики й завив найнеприємнітттим голосом: