Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Дурний півень заморився й ледве біг, роззявивши дзьоба. Буратіно відпустив нарешті його зім’ятий хвіст.

— Іди, генерале, до своїх курей…

І сам пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистім горбку, ось і печера. Навкруг розкидані наламані гілки. Трава прим’ята колесами. У Буратіно тривожно забилося серце. Він зістрибнув із горбка, зазирнув під корячкувате коріння.

Печера була порожня!!!

Ні Мальвіни, ні П’єро, ані Артемона.

Тільки валялися дві ганчірочки.

Він підняв їх, — це були відірвані рукави від сорочки П’єро.

Друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно впав долілиць, ніс його глибоко ввігнався в землю.

Він тільки тепер усвідомив, які дорогі для нього друзі. Нехай Мальвіна виховує його, нехай П’єро хоч тисячу разів підряд читає свої віршики, — Буратіно віддав би навіть золотий ключик, аби швидше знову побачити їх.

Біля його голови нечутно виріс пухкий горбочок землі, виліз оксамитовий кріт з рожевими долоньками, пискляво тричі чхнув і сказав:

— Я сліпий, але я прекрасно чую. Сюди під’їжджав візок, запряжений вівцями. У ньому сиділи Лис, губернатор Міста Дурнів, і нишпорки. Губернатор наказав: «Схопити негідників, які побили моїх найкращих поліцейських під час виконання обов’язків! Схопити їх!

Нишпорки відповіли:

— Гав! — кинулися до печери, і там почалася страшна метушня». Твоїх друзів зв’язали, кинули у візок разом із клунками та й поїхали.

Яка користь була від того, що Буратіно лежав, устромивши носа в землю?! Він схопився на рівні ноги й побіг слідами від коліс. Оббіг навколо озера і вийшов на поле з густою травою.

Ішов, ішов… Ніякого плану в голові у нього не було. Треба врятувати товаришів, та й по всьому! Він дійшов до кручі, звідки позаминулої ночі зірвався в лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де жила черепаха Тортіла. Дорогою до ставка спускався візок; його тягли дві худющі, мов скелети, вівці з обідраною вовною.

На передку сидів гладкий кіт з надутими щоками, у золотих окулярах, — він служив при губернаторові таємним нашіптувачем. Позад нього — поважний Лис, губернатор… На клунках лежали Мальвіна, П’єро і ввесь забинтований Артемон, — завжди такий розчесаний хвіст його волочився китичкою по пилюці. Позад візка йшли дві нишпорки — добермани-пінчери.

Раптом нишпорки підвели собачі морди й угледіли над кручею смугастий ковпачок Буратіно.

Дужими стрибками пінчери почали дертися стрімкою кручею вгору. Але перш ніж вони дісталися верху, Буратіно, — а йому вже не було куди ховатися чи тікати, — склав руки над головою і — ластівкою — з найвищого місця шугнув у брудний ставок, укритий зеленою ряскою. Він описав у повітрі криву і, звичайно, потрапив би в ставок під захист тітки Тортіли, якби не сильний порив вітру.

Вітер підхопив легенького дерев’яного Буратіно, закружляв, завертів його «подвійним штопором», швиргонув убік, і він, падаючи, гепнувся просто у візок, на голову губернатора Лиса.

Гладкий кіт у золотих окулярах од несподіванки звалився з передка, а що він був негідник і боягуз, то прикинувся, ніби знепритомнів. Губернатор Лис, також страшенний боягуз, скавулячи, кинувся навтіки по схилу і зразу ж заліз у борсукову нору. Там йому було непереливки: борсуки суворо розправляються з такими гостями. Вівці рвонулися вбік, візок перекинувся. Мальвіна, П’єро й Артемон разом з клунками покотилися в лопухи.