Аеропорт

Олексій спустився з-під повитої павутинням стелі на підлогу, щедро розрахувався з персонажем Гаррієт Бічер Стоу, який вдячно йому кивав великою чорною головою. Піднявся пошарпаним ліфтом, що брязкав, рипів і смикався, на свій одинадцятий VIР-поверх — один із двох поверхів у всьому готелі, де досі було опалення, тепла вода і — о диво дивнеє! — Wi-Fi. Він таки справді був швидкий. Не обдурили. Особливо якщо пощастить або якщо вийти з номера й сісти на підлогу спиною до стіни поряд із дверима ліфта.

Олексію пощастило. Він відправив Ксюші лист по імейлу, в якому діловито повідомив, що все SNAFU, що в американському військовому сленгу часів В’єтнаму означало — Situation Normaclass="underline" All Fucked Up[58]. Написав, що кохає її, скучає й скоро приїде. Потім надіслав у свою фоторедакцію кілька додаткових back-up знімків і лише після цього зрозумів, що нічого не їв цілий день. Відчинив міні-бар і одним ковтком осушив двохсотграмову пляшечку віскі Jameson. У холодильнику не було морозильника і, відповідно, льоду, але віскі й так був холодний настільки, що моментально зігрів і розслабив його ниюче утомлене тіло.

Опівночі зателефонувала Ніка й подякувала за те, що він урятував їй життя:

— Я розповіла про все Степану. Ось він тут, поруч. Він теж дякує вам. Ви справжній герой.

Краще б вона не дзвонила. Він цілком міг обійтися «без коваля».

Кожен наступний день тижня наближав його до неминучого від’їзду. Злодій Янукович утік, як і всі його клеврети різного ступеню кривавості й однакового ступеню корумпованості. Його кишеньковий парламент теж майже весь був у бігах. Вогнища згасли, барикади розбирали. Радощів особливих не було. Ніхто навіть із найнайбільших ідеалістів-революціонерів не очікував такого оптимістичного розвитку подій. Влада просто впала їм до рук, і вони, схоже, до пуття не знали, що з нею робити.

Так у суєті гаснучої перемоги революції минав тиждень, і десь у його середині Олексій зрозумів, що час повертатися. Зателефонував у редакцію, отримав «добро» й узяв квиток до Далласа через Франкфурт на 27 лютого. Він більше не терзав себе звинуваченнями у гріхах, яких не скоював і вже, схоже, не скоїть. Бог уберіг, як то кажуть.

Уранці Олексій купив якісь сувеніри для всієї сім’ї, копчене сало й ароматну ковбасу на Бессарабському ринку, горілку в сусідньому магазині. Повернувся в готель і вже не виходив із номера. Спакував валізу, улігся на ліжко в одязі й просто лежав, дивлячись у стелю.

Зовні він був абсолютно спокійний, наче дрімав, заплющивши очі. Але всередині біснувався дев’ятий вал Айвазовського. Коли він розплющував очі, на нього накочувала степова ніч Куїнджі, повертаючи його в море всередині…

Ніколи досі не відчував він такого збентеження, такої розгубленості, такої спокуси. Подзвонити їй. Він починав набирати її номер — і кидав телефон на постіль біля себе. За кілька хвилин піднімав його, але так і не міг набрати номер до кінця.

Нарешті телефон задзвонив сам. Він швидко схопив слухавку — перший гудок навіть не встиг закінчитися, і почув теплий, рідний і коханий голос.

— Милий, я так скучила, — тихо й ніжно, наче крізь сльози, говорила Ксюша. — У мене якесь тривожне відчуття. Місця собі не знаходжу. Не можу повірити, що скоро побачу тебе, Льошику. У мене все всередині тремтить. У тебе все гаразд?

— Абсолютно, — відповів він рівним, спокійним, ласкавим голосом. — Усе чудово. Я вже валізу спакував. Купив вам усім різних дурниць. Хлопці будуть раді.

— Ну слава Богу! Бо я ні сіло ні впало хвилюватися почала. У вас же не стріляють уже?

— Ні, звісно. Нудьга дика. Room Service теж ненав’язливий зовсім. Дівуль уже не пропонують.

Ксюша засміялася. Якось не дуже природно. Замовкла. Він теж мовчав. Жарт не вдався. Недоречний.

— Ти бачила, у мене перші сторінки й розвороти цілий тиждень, — змінив тему Олексій.

— Звісно, бачила. Ти такий молодець. Я так тобою пишаюся. Приїжджай скоріше. Я дуже, дуже тебе люблю.

— А я люблю тебе шалено.

— Ні, я шаленіше. Приїжджай скоріше, сам побачиш!

— Люблю тебе. Пока.

— Пока, коханий. Цілую кріпко.

— Твоя ріпка.

Обидва водночас розсміялися, тепер уже не так вимушено, й одночасно поклали слухавки. Вона часто скаржилася, що він першим кладе слухавку.

— Тоді ми ніколи не закінчимо говорити й розоримося, — відповідав він.

Телефон замигав і згас — акумулятор розряджений. Він почав шукати зарядку й зрозумів, що залишив її в офісі СNN в готелі «Україна».

«Ну й добре. І слава Богу. Все правильно», — подумав він і відвернувся до стіни.

Полежав так хвилин зо п’ять, які, здавалося, тривали дві години.

«А що, як із редакції зателефонують? — подумав він. — Ні, так не можна».

Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.