Аеропорт
- Автор: Лойко Сергей Леонидович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-2665-68-0
- Переводчик: Ольга Гончар
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Аеропорт». Краткое содержание книги:
Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…
Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я»…
«Аеропорт» — це головна книга про війну, якої не мало бути і про героїв, які хотіли жити, але вмирали… Це не хроніка і не розслідування, а художній нарис, заснований на реальних фактах. У книзі багато персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки і не стільки про війну. Він і про любов, про зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Тобто про наше сьогоднішнє й учорашнє.
Професор підводиться, щоби йому допомогти — й отримує сліпу кулю у скроню, прямо під каску. Наповал.
— Мишо, Мишо, — кричить Тритон, чаклує над ним. Кличе Сєргєїча. Сєргєїч прибігає, знімає каску й хитає головою. Миша-Професор помер, рятуючи ногу мертвого танкіста.
У цей час Степан Бандер розуміє, що всіх поранених у МТЛБ уже не запхати. Розуміє й те, що це може бути остання «чайка» на «материк».
Рахує тих, хто залишився зовні. Ще шестеро! Стрілянина з обох сторін не вщухає.
— Так, мужики! Це останній ваш шанс залишитися живими. Поїдете на броні! Лягаймо акуратно. Сашко, тягни з каптьорки броники двохсотих! По додатковому бронику на ноги, від поясу! Тримаймося за рами! Поїдете як катафалк. Знімаймо з наших двохсотих мішки, щоби краще було бачити, що веземо.
Бійці, поранені й цілі, відмотують мішки від рам, витягають мертвяків і абияк примотують їх знову до рам і одне до одного. Тритон плаче, примотує Мишу. Мишкина тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону.
Тритон падає на коліна, зриває з себе каску, щосили кидає її на бетон, зриває з себе автомат, щосили гахкає ним об каску, закидає голову й кричить, зриваючи голос: «Йо…на війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, б…дь, ненавиджу!!!!»
У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь-який момент. Кіборг має одне життя, і запасної голови у нього нема. Сєргєїч обнімає однією рукою Тритона, що б’ється в істериці, іншою надіває на нього каску й підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом. Потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі зворотнім боком долоні.
Механ стоїть поряд, жадібно п’є гарячу каву з жерстяного кухля. Лице чорне. Очі… навіть не сказати, які… Нелюдські.
— Козак, викликай мені п’ятдесятого росіян на їхній частоті. Будемо терти за перемир’я. Іншого виходу немає.
Бандер хоче поговорити напряму з командиром прстовської десантної бригади росіян, яка окопалася по периметру, відсікає транспорт і підтримує вогнем вилазки сепарів і чеченців.
Через пару хвилин помічник командира, здоровенний чубатий хлопець із позивним «Козак» доповідає, що зв’язку нема.
— Так, ясно, перешилися вже… Айболіт, закінчуй стріляти. Знімай свою куртку. Здаватися будемо.
Ззаду на куртці лікаря Сєргєїча велике біле коло з червоним хрестом у середині. Бандер сам розрізає куртку Сєргєїча, примотує жовтим (свій-чужий) скотчем до кривуватого, але довгого шматка залізної віконної рами, використовуючи його як древко. Древко встановлюють в отвір кулеметної башти, один із поранених на броні має підтримувати його рукою.
Усі якось розташувалися. Зображають трупів. Видовище апокаліптичне.
Останній інструктаж механу, якого звуть Семенич.
— Дивись, Семенич, жодних ривків. Дрейфуєш повільно на першій. Уже розвиднилося. Вони мають роздивитися, що в нас за машина, якщо флаг не роздивляться. Як смикнешся, вони вас спалять! І тебе разом з усіма! Як мене зрозумів, герою?
— Зрозумів. Легкою риссю, як на параді.
Механ зникає в люку. Машина з ривком торкається з місця, так що дехто з поранених мало не падає на злітку. Ті, хто залишається, проводжають поглядами найдивовижнішу машину, яку вони будь-коли бачили на війні.
МТЛБ, обвішаний рухливою бронею з живих і мертвих, повільно повзе в туман, який швидко розсіюється. Про що думає кожен із поранених на броні, притулившись до холодного металу машини або до холодної плоті мертвяків? Страшно навіть уявити, що в них у голові, які молитви шепочуть їхні губи.
Туман остаточно розсіюється, коли вони виїжджають із-за другого посадкового рукава на злітку. Знамено з червоним хрестом тримають на правильному боці. Стрілянина вщухає.
— Двадцатый, двадцатый, что у вас за х…рня? Почему не рабо- таете по объекту? Мне докладывают движение![48] — підполковник Сивко, командир прстовської десантно-штурмової бригади, родом з українського Херсона, викликає командира батальйону.
— Товарищ пятидесятый, посмотритесами. От вас объектсейчас тоже виден. Им еще пятьсот метров пилить. Жду приказа[49], — порушує статут комбат м-р Іконніков. Наказ він давно має. Цілком зрозумілий. Стріляти в усе, що рухається і не рухається на злітці в термінал і назад.
Підполковник піднімається на бруствер КПП, бере у спостерігача бінокль, налаштовує різкість, опускає бінокль:
— Что за..?
Такої військової техніки він ще не зустрічав.
— Двадцатый, двадцатый! По целине работать. Один-два предупредительных в воздух, чтобы знали, что мы здесь. Выполнять, — Сивко опускає рацію, виходить назовні, сідає у свій «Газ-2330-Тигр» і кидає водію: — В город, б…дь![50]
Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, здіймаючи хвилі бруду й гаркаючи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків.
— Е…аная война. Будь она проклята! Ненавижу![51]
Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за навчання без кінця? Люблю, цілую, жду».
Він робить іще ковток і не встигає наклацати відповідь. На під’їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за іншою, з пристрілюваних п’яти, перетворюють «Тигр» підполковника на груду димного покорченого заліза.
Підполковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області». Через тиждень вантажівка так званого «гуманітарного конвою» доставить у Красний Камінь боєприпаси й провізію для фронту. І забере на батьківщину спотворене, наполовину згоріле тіло підполковника й ще дев’яносто тіл російських військовослужбовців. У «гумконвої» буде сім вантажівок… Три з них — із морозильними камерами.
Тим часом по злітці МТЛБ зі швидкістю катафалка везе до своїх на броні й під бронею чотирнадцять (ні, вже п’ятнадцять) убитих і вісімнадцять поранених. Це остання «чайка». Більше не буде…
Російські десантники підводяться на повний зріст у своїх окопах і дають хто один, хто два постріли, а хто й чергу в повітря з усіх видів зброї.
Механік Семенич безперервно хреститься всередині «мотолиги» вільною рукою. Він не знає, що це салют…
— Чортівня, Степан! — сказав Налим, укотре підносячи до очей Бандера, що сидить за столом у напівтемряві КСП, шматочок лінійованого паперу зі шкільного блокнота, на якому сім разів одне за одним написане число «13». — Як хочеш, але це чортівня чистої води, що ж іще?
Старший сержант Свєтлов з позивним «Налим» до кінця залишався у вежі за командира. Закіптюжений, як і всі, що не видно веснянок на щоках і на носі, без каски, з брудним скуйовдженим рудим волоссям, він обвів поглядом усіх, хто сидить за столом, включно з журналістом, і слово в слово повторив свою дивну розповідь, наче переказуючи короткий зміст Гоголевого «Вія».
— Перший батальйон, третя рота — тринадцять, так? — Його чорний палець зупинився на перших цифрах аркуша, який він тримав високо над столом, ближче до лампочки. — Потім перший взвод, третє відділення. Ще тринадцять! Тепер БТР номер сто тридцять один, командир відділення сержант Златко, буква «З» як трійка, так? Ще два рази тринадцять, тобто вже чотири рази! Ще! При виході в мене тринадцять магазинів — це вже п’ять! У вежі тринадцять поверхів — це шість! Кімната, у якій ночували, виходжу — на дверях номер тринадцять! Що найцікавіше, тринадцять повторюється тут сім разів! Сім! У нас якраз сім двохсотих. Було. Ось так.
Усі мовчали. Усі вже чули це двічі чи тричі. У групі Бандера з особового складу залишилося тринадцять чоловік, не рахуючи фотографа.
— Чому ти не поїхав? — Степан відводить убік Олексія. — Це був наказ!
— Я не твій підлеглий, Стьопо. Ти сам бачив, на цьому рейсі всі місця зайняті.
— Ну що мені з тобою робити, дядю Льошо? Ніка мене з’їсть! Я їй обіцяв!
— Обіцяного три роки чекають.
— Три роки! Нам би три години зара протриматися!
— Протримаєтеся. Вони ж не знають, скільки нас залишилося. Тобто вас, — виправився Олексій.