Лука і вогонь життя

«Хто виграє боротьбу — це питання наступного дня, — подумав Лука. — Треба просто перестати думати про нього як про свого тата».

Летючий килим Сораї після короткого приземлення для сходження на облавок подорожніх разом із завантаженим «Арґо» знову піднявся у височінь. Джалді, Сара, Бадло і Джинн, всі чотири перетворювачки у вигляді драконих летіли в строгому порядку навколо Решама — попереду, позаду, праворуч і ліворуч, захищаючи його від можливих нападів. Лука поглянув униз і побачив під собою Річку Часу, що текла десь здалека, з невидимого Озера Мудрості, що в Серці Серця (воно було надто далеко, аби його побачити), і Річка та впадала, а тоді витікала з величезного Круга Круглого Моря, на дні якого, як він добре знав, спав велетенський Черв’як-Дноїдець, що згортався навколо Круга у кільце так, що голова могла потроху гризти хвіст. Поза межами Круга під летючим килимом розкинулися території Нечемних богів, у котрих уже ніхто не вірив, хіба що в старовинних оповідках.

— Вони вже не мають сили у Реальному Світі, — казав, бувало, Рашид Халіфа, сидячи на своєму м’якому кріслі з Лукою на колінах, — тож всі вони давним-давно перебувають у Світі Чарів: стародавні боги Скандинавії, боги Греції і Риму, боги Південної Америки, Шумеру і Єгипту. Саме там вони збавляють свій час, свій безкінечний, вічний час, вдаючи, що вони все ще божественні, що їм усе ще поклоняються люди, розігруючи без кінця і краю свої старі ігри, ведучи знову і знову свої стародавні війни, при цьому намагаючись забути, що про них насправді ніхто не думає, навіть не пам’ятає їхніх імен.

— Дуже сумно, — зізнався Лука татові. — Виходить, що Чарівне Серце — це такий собі будинок для літніх людей чи, пак, давно вже забутих супергероїв.

— Дивись, тільки їм цього не кажи, — відповів Рашид Халіфа, — тому що всі вони такі пишні, такі моложаві, такі блискучі й досконалі. Святість чи колишня святість передбачає певні привілеї. А всередині Чарівного Світу вони все ще знаходять місце для застосування своєї сили. Їхні удари блискавок і чари не діють лишень у Реальному Світі.

— Не легко, мабуть, їм там ведеться, — сказав Лука, — колись їм поклонялися, їх так довго боготворили, а тоді взяли й викинули, як торішній немодний одяг.

— Особливо для божеств Ацтеків з Мексики, — промовив Рашид, напускаючи страху у свій голос. — Вони звикли до людських жертвоприношень; жерці перерізували горла живих людей, і їхня кров стікала у кам’яні кубки богів. Тепер ті незатребувані боги не мають що пити, для них нема крови. А ти чув про вурдалаків? Більшість із них — це кровожерливі, довгозубі, безсмертні боги Ацтеків. Гуйцілопочтлі! Тезкатліпока! Тлагуйзкалпантекугтлі! Макуйлкоз-какуаугтлі! Ітзтлаколіугкві-Іксквіміллі…

— Досить, та годі вже, — благав Лука. — Не дивно, що люди перестали їм поклонятися. Видно, не могли запам’ятати їхніх імен.

— А може, через їхню нечемність, — сказав Рашид.

Лука нашорошив вуха. Думка про нечемність богів була досить дивною. Хіба боги не повинні бути зразком для людей, що поклоняються їм?

— Тільки не в Стародавні Дні, — сказав Рашид. — Ці Давні, а тепер Безробітні боги поводилися так само погано, як і люди, ба навіть гірше, бо будучи богами, вони могли поводитися погано із значно більшим розмахом. Вони були егоїстичними, грубими, настирливими, марнославними, злісними, розбещеними, нестямними, зловтішними, ненажерливими, пожадливими, лінивими, безчесними, хитрими, дурними, і все це набуло найбільшої міри через їхню надзвичайну силу. Коли вони були пожадливими, то могли проковтнути місто, а коли були сердитими, то могли втопити світ. Коли були настирливими й втручалися в життя людей, то розбивали серця, викрадали жінок, розпочинали війни. Коли були лінивими, то хоч тисячу років, а коли жартували, то люди від їхніх жартів страждали й умирали. Іноді бог, знаючи про слабке місце іншого бога, переслідував його, як вовк здобич, а тоді вбивав.

— Може, й добре, що вони відійшли, — казав Лука, — бо завдяки їм Чарівне Серце стало незвичайним місцем.

— Більш незвичайного нема у всесвіті, — відповів Рашид.

— А як щодо богів, у яких люди все ще вірять? — запитав Лука. — Вони також у Чарівному Серці? — От тобі й на, — сказав Рашид Халіфа. — Вони все ще разом з нами.

Спогади про Рашида потрохи розсіялися, а Лука побачив, що він летить над фантасмагоричним краєвидом, усіяним поламаними колонами й статуями, поміж якими ходили, бігали і літали герої казок і леґенд. Он там! Були дві велетенські камінні ноги без тулуба — останні відлуння Озимандія, Царя над Царями. А до них припадала велетенська бридка тварюка, схожа на Сфінкса чоловічого роду й до того ж плямиста, себто чоловік з тілом гієни та її огидним сміхом, що силою свого екстатичного сміху зносив будинки й храми, пагорби й дерева, повз які проходив. А он там! Так, он там! — була справжня Сфінксиня! Так, це була вона! Лев з Жіночою Головою! Тільки погляньте, як вона зупиняє подорожніх і хоче заговорити з ними…